Цей фрагмент тексту, мабуть, є найбільш промовистим і може чи не найбільше сказати українським фронтовикам, яким буде легко зрозуміти, що мав на увазі автор, говорячи про ці далекі події сторічної давнини.
Наостанок слід сказати також про «Листи з фронту»[3]. Зібрання й публікацію цих 72 листів, поштових карток та телеграм здійснив Гаймо Швільк, історик та автор найбільш докладної біографії Юнґера. До зібрання увійшли не лише листи самого письменника, який на момент початку війни був 19-річним випускником гімназії, а й відповіді від членів його родини — серед них і молодшого брата Фрідріха Ґеорга Юнґера, у майбутньому також письменника та есеїста.
На відміну від творів, написаних вже у 1920-х, ці листи писалися та надсилалися під час війни, з моменту прибуття Юнґера на передову на початку 1915-го і до його останнього поранення восени 1918-го року, після якого він зустрів кінець війни в лазареті. Ці листи насправді показують зовсім іншого Юнґера, ніж той, яким може здатися автор «Сталевих гроз». У них автор багато пише про поточні проблеми, про нестачу харчів, холод, хвороби, описує поранення й смерті товаришів, розповідає, як сумує за домом, батьками, братами й сестрами. Зрештою, у цих листах майже немає пафосу та розмірковувань про політику й метафізику, з них швидше вимальовується образ простого солдата — такого ж, як і сотні тисяч інших. І якраз тому не менш цікаво нині читати про те, як бабуся Ернста Юнґера піклується про те, як його годують на фронті, щодо того, як він радіє кожній можливості приїхати додому і попри все — не шкодує про своє рішення стати на захист Батьківщини.
Ці листи є свідченням того, що кожна війна споріднена з труднощами, з виснажливою й зовсім не героїчною працею та нудьгою. Свідченням того, що на кожній війні трапляються проблемні «товариші», погані командири, пияки та дезертири. І попри все це, є також ті, хто готові воювати до кінця, хто не втомиться за чотири роки та воюватиме допоки існуватиме така необхідність: спочатку — з прагнення слави та бажання відчути війну на смак, потім — зі «старої доброї надійності», про яку Юнґер пише в «Переліску».
І саме тому так важливо, що ця збірка виходить нині. Роман «В сталевих грозах» був ідеальною книжкою, яку можна було покласти в рюкзак, вирушаючи на фронт у складі добровольчого батальйону в 2014-му році. Зрештою, я так і зробив, як і багато моїх однолітків. «Вогонь і кров» — це та книга, яку можна буде читати в холодних окопах Донбасу в році дві тисячі вісімнадцять.
Звичайно, що це видання призначається не лише для цього — так само актуальним воно буде і в мирному Києві, Харкові або Львові. По-перше, як нагадування про ту війну і про дещо забуті сторінки історії XX століття. По-друге, як приклад якісної літератури, що з’являється на хвилі політичних катаклізмів і з певного погляду завдяки ним. Хтозна, можливо, це надихне когось із українських ветеранів на написання своїх спогадів — таких текстів, що поєднували б справді майстерний художній стиль з усвідомленням значущості пережитих подій.
Зрештою, Юнґер не лише про війну. Його книги — це також історія про становлення особистості, про виховання волі та про вміння залишатися вірним собі та своїм ідеалам за будь-яких найважчих умов. Хіба це не ті риси, що необхідні кожному? Ми живемо в історичні часи, а історія, як говорить Юнґер у повісті «Вогонь і кров», сприймається лише з її епіцентру.
Олександр Андрієвський
Ернст Юнґер
Вогонь і кров
Маленький уривок великої битви
1
У бурхливості часу, у його безперервному становленні, яке нас захоплює, трапляються моменти, коли ми раптово усвідомлюємо, що щось має статися. У такі хвилини ми бачимо, як мало пов’язує нас зі звичайним світом. Ми бачимо, як щось підіймається з безодні та входить у наше життя, аби за короткий час відбутися і знову минути, виконавши своє сповнене таємниці призначення в коловороті буття, становлення та знищення. Тільки людина, яка усвідомлює своє існування, болісно відчуває неминучість часу; вона ставить безглузді запитання про сенс життя та щохвилини відчуває безплідність цих шукань.
Ця плинність часу найкраще проявляється під час зміни пір року. Коли під змахами кіс жниво падає на полях, коли пожухле листя опадає з дерев, коли листопадовий вітер починає домішувати до холодного дощу крихти снігу, тоді ми раптово помічаємо, що настає осінь або зима, і в цьому становленні ховається також смуток про щось незворотне. Винятком є тільки весна, цей променистий образ самого життя, у якому немає місця для знищення або заперечення.
3
Ernst Jünger. Feldpostbriefe an die Familie 1915–1918. Mit ausgewählten Antwortbriefen der Eltern und Friedrich Georg Jüngers. Herausgegeben und mit einem Vorwort von Heimo Schwilk // Klett-Cotta, 2014.