І кожен рік дарує нам щасливі дні, коли ми відчуваємо прихід весни. Але цим дивовижним дням цвітіння передують інші, трохи менш виразні. Це той момент, коли ми вперше помічаємо, що під мертвою маскою зими готові проступити чарівні життєві сили. Це час, коли юний сік починає нуртувати у деревах, і блискучий лак покриває крихітні бруньки, а кора набуває темно-коричневого та матово-фіолетового відтінку. Час, коли перший посвист шпаків разом із теплом проривається крізь голе гілля, і в холодних сутінках самотні лісові краї оживлює дзижчання крил вальдшнепів. Це суворий і таємничий час, коли життя прокидається не лише у зовнішньому світі, але також наповнює душу своїми обіцянками, наче певна туманна ідея.
Саме такий день був сьогодні, і я радів, що проживаю його. Напередодні я залишив свою квартиру в переповненому північно-французькому селі, взяв до рук дубовий дрючок та рушив через поля, віддаючись тій самотності, яка час від часу охоплює кожного і яка ще здавна невіддільно пов’язана зі службою у війську.
Коли ми дивимося в обличчя природі, кудись зникає плинність миті, думки вивільняються і замість поспішних рухів та дратівливості проступає спокій та тиша. Зрештою я опинився у вільховій хащі й присів на пні скраю галявини, аби перепочити. Дні були ще короткі; сонячні промені під нахилом падали на землю крізь гілля, аби заплутатися в ньому, немов у золотистих сітях. Цієї години все навколо здавалось просякнутим золотом. Гладка світло-сіра кора нечисельних буків, які ще стояли для вирубки, вкрилася мерехтливими крапками, і золоті промені пронизували мох на стволах дерев. Рої мошок танцювали у прохолодному повітрі — найтонший, найвишуканіший образ життя, зачаклованого зблиском сонця. Уночі вже був готовий піднятися над землею холодний туман, який узимку під час безкінечних дощових днів всотав у себе всю їхню вологу. Тож я міцніше закутався в довгу сіру шинель, багато разів подряпану об колючий дріт та забруднену жовтими й зеленими плямами, які залишилися від газу.
Я змерз, але мене зігрівали думки про пробудження життя в лісі та про те, що ми щороку знову стикаємося із цим відчуттям, а відтак щоразу стаємо вже новими людьми. Я тішився тому, що проживав ці години тут, у спокої, а не мусив стовбичити в траншеях, звідки сигнальні ракети з шипінням здіймалися в повітря і де крихкий ґрунт монотонно осипався в мутні підземні води. Там тривала боротьба, яка робила все інше несуттєвим. Безмовно минають пори року, і навіть тепер весна прийшла, здається, лиш для того, щоби вище в небо здіймалися хмари пилу від вибухів. Але для солдата весна — це також час наступу.
Як же брешуть усі ті, хто каже, що на великі битви чекають із радістю! Мабуть, так було лише одного разу, коли все це відбувалося вперше, поки жага до битви, що схожа на глибинний потяг до якогось дивовижного відчуття, не потонула у крові. Так було раніше, коли ми ще мали юні серця, коли звучали марші та войовничі пісні, і не можна було вигадати нічого гарнішого, ніж вогняний хміль дикої битви та мужніх подвигів.
О так, ця магія виблискуючої зброї, крові, що піниться, і сміливої гри на межі життя та смерті — все це здавалося чимось набагато більшим, аніж все інше, що могло запропонувати буття. Так здавалося дуже довго, а втім, невже я став старим із того часу? Смішно, та якби не почалася війна, зараз я би ще навіть не закінчив навчання. Ні, я не постарів, але все ж змінився. Іноді мені здається, що я просто ситий по горло спогадами та кров’ю. І тоді я думаю про те, що від нас забагато сподівалися, так, наче більше від усього на світі ми хотіли цієї служби.
Я дістав з кишені пальта люльку — старого доброго товариша, який ставав мені в пригоді в стількох нічних чергуваннях і складав компанію у найважчі хвилини. Мундштук весь щербатий — авжеж, стільки разів я стискав його зубами. Одного разу в Комблі я курив люльку на позиції в напівзруйнованому будинку, і в мене влучила куля; люлька все ще залишалась у роті, коли мене перев’язували в підвалі.
Тонкий дим тютюну легко звивався в нерухомому повітрі, кольором не відрізняючись від блідо-блакитного неба. Раптово мені спало на думку, що кілька років тому, перед моїм першим боєм, я вечеряв тієї самої пори та майже в такому самому місці. Хоча ні, це мало бути вже навесні, тому що тоді пень, на якому я сидів, був уже вкритий світло-синіми анемонами. Точно, це було в квітні, я пробрався зі свого намету до лісу, щоб побути трохи наодинці з собою та своїми тривожними думками. Коли смерть здається такою близькою, життя наче сповнене якогось солодкого болю; я згадую, як тоді, думаючи про слова «бойове хрещення», відчув щось на кшталт дитячої радості, згадую, як я, наче п’яний, пробирався через ряди сплячих до намету і розбудив там свого кращого друга, і ми довго говорили з ним, а потім разом складали листи до наших батьків — на випадок, якщо хтось із нас не доживе до наступного вечора.