Так, а потім був цей прекрасний марш крізь ранкову зелень листя і сонячні промені, у якому дивно поєднувалася радість із урочистою серйозністю. О так, ми відчували цю велич і чистоту, які наповнювали нас, цю легкість та важкість водночас. Мені завжди подобалося так марширувати в ранкові години, наповнені тривожним чеканням, — пробираючись через свіжу зелень кущів вузькими лісовими стежками, минаючи пагорби та низини. І це було наче свято, коли на якомусь перехресті ми зустріли довгу колону вдягнутих у вицвілі шинелі пригнічених полонених, і тоді якийсь бородатий ополченець із ландверу крикнув нам: «Хлопці, тут вже бережіться!».
Потім ми вийшли на широку лісову дорогу, на якій безперервно гриміли вагонетки з боєприпасами, і в цей час почули попереду підсилений у тисячу разів гул битви. А тоді, коли повз нас почали проносити одні за одними ноші з пораненими, одразу стало не до жартів. Всі думки були тільки про це, і кожного наче лихоманило. І коли перша граната впала біля нас у хащі та від вибуху почали розлітатися важкі кусні землі та гілки, одразу запала тривожна тиша, яку порушив вигук старого солдата: «Зараз вони нас виб’ють, як котлету!». Але тепер вже ніхто не сміявся, як могли сміятися перед тим. І коли потім ми просувалися під важким вогнем по галявині, повністю вкритій тілами, — після цього ми дійсно стали вже іншими людьми. Навіть сонце світило нам вже інакше.
Тепер у нас позаду була важка зима, і ми чесно заслужили на безтурботну, прекрасну весну. Ми провели останні дні осені в боях у Фландрії, із її сумними рівнинами, темними від густих дощових хмар. Потім ми опинились на позиціях у неспокійному та холодному Артуа, звідки нас несподівано закинули до вогняного пекла танкових боїв поблизу Камбре. Там ми могли вивчати форму війни, яка була для нас чимось новим та цікавим, і водночас у нас зароджувалася надія, що нарешті завершиться час безкінечного лежання-в-очікуванні-в-окопах.
Іноді, під час тупого вичікування за брустверами та щільною загорожею з колючого дроту, ми думали так: краще один раз вийти у потужну бурю назовні, у відкрите поле, нехай навіть там ховається сам Сатана; краще показати зуби ворогу, аніж дрімати без діла, наче кроти, які відсиджуються у своїх темних норах. Там, під Камбре, ми мали перейти у наступ, але не більше, ніж на декілька сотень метрів до визначеної цілі, сільських хатинок перед лісом. Тоді ми відчули, що бажання атакувати пробуджує в нас невідомі сили, і ці сили передаються всім — від командирів і до останнього рядового.
Що можна було очікувати від цих слабких, виснажених позиційною війною солдатів, яких раптово, у морозну грудневу ніч, запхали у вантажівки та закинули в гуркітливий котел битви? Ці зголоднілі та стомлені чоловіки, які тремтіли від холоду у своїх шинелях, невже залишилися в них хоча б рештки волі? І все ж, коли їхній залізний натиск на ворожі позиції був зупинений артилерією і вони знову отримали наказ перейти у наступ, цієї миті в них прокинулася грізна сила. Навряд чи після 1914-го десь іще була така відчайдушна атака, адже тоді це слово набуло нового сенсу: кулак, який міцно та безжально схоплює свою здобич. На лінії трьох кілометрів спустошених країв, які вздовж і впоперек були всіяні сильними окопними позиціями, розпочалося протиборство кулеметів та ручних гранат, а також артилерійського вогню, від якого земля тряслась, немов у пологових переймах. І ті, хто вийшли з битви цілими й неушкодженими та мали час замислитися, могли тільки дивуватися хоробрості та витримці, яку всі проявили в цей день. Тут із жорстокого матеріалу війни поставала нова раса, яка виховувалася у школі битв та знайомилася зі своїм смертоносним ремеслом. Тут зливалися в одне ціле воля командирів та доступний їм матеріал.
Та що ми знали у 1914-му про матеріал — про це чуже слово, яке скоро мало отримати для нас страшне значення, ще до того, як воно дало ім’я битвам, у яких ми мали взяти участь[4]? Гвинтівка, штик та декілька гранат — це все, що в нас було, і один-єдиний звичайний літак, який гудів над нашими позиціями, ставав для нас справжньою подією. Можливо, на воєнних кораблях знали більше, адже вимоги великих держав знайшли своє сталеве втілення саме у флоті, де вже готові були привести в дію дивовижний механізм смерті. Там все було зовсім інакше, ніж у нас.
4
Мається на увазі слово «Materialschlacht» («війна на виснаження» з нім.): так називали бойові дії на Західному фронті Першої світової війни.