До Великої Виски з'їхалося нас чимало, бо кожний отаман мав два-три повстанці з собою. Не всіх отаманів пам'ятаю тепер, але згадаю тих, які збереглися в пам'яті: Загородній, Гризло, Лютий (Ґонта), Залізняк, Хмара, Кобець, Мелешко (Чорт). Орлик і два брати Дерещуки. Делеґати від Уряду УНР, було їх двоє, інформували дуже детально про все, що діється у світі, бо ми, повстанці, небагато знали та й те, що знали, було в перекрученому насвітленні, тенденційне. Розповіли нам, що після зради Пілсудського, коли Польща 18 березня 1921 року підписала в Ризі замирення з большевиками, Уряд УНР, що перебував у Польщі, фактично мав зв'язані руки й ноги, а всі вояки Армії УНР, що згідно з угодою УНР з Польщею мали спільно з польськими військами бити большевиків, опинилися роззброєні за дротами в таборах свого „союзника" в становищі полонених; допомоги нам від них не чекати, навпаки — вони самі її потребують і то невідкладно… Після загальних інформацій поставлено нам конкретну пропозицію, яку Петлюра і штабові офіцери Армії УНР просили нас не ігнорувати, бо приготовляється нова несподіванка для большевиків. Пропозиція була така, щоб отамани всіх повстанських загонів узгіднювали свої дії, щоб виступали чи нападали на большевиків разом, з'єднано. Не йшлося про об'єднання всіх загонів під команду якогось одного отамана, бо таке об'єднання повстанців було б кількісно завелике і незвинне для швидких партизанських дій, і його без труду розбили б большевики, сконцентрувавши більші з'єднання своїх червоноармійців. Отже, мова йшла про те, щоб усі отамани залишалися далі на своїх постах, але щоб діяли не індивідуально, кожний на свою руку, не знаючи нічого про те, що роблять і що думають інші отамани, а разом, об'єднано і координовано за певним пляном. Після кожної такої об'єднаної акції зразу ж усі отамани-учасники з своїми загонами повинні зникнути і заховатись у своїх „гніздах". Така боротьба буде більш ефективна: для большевиків завдаватиме більше поразок, а для нас, повстанців, зменшить жертви в людях. Якщо отамани пропозицію приймають і будуть далі боротися проти большевиків разом, пляново й узгіднено, то це буде дуже корисне і для самих повстанців, і для штабу Армії УНР в його підготові нових визвольних акцій, — казали нам представники Уряду УНР.
Роз'їхалися ми з опущеними носами, бо те, що ми почули від представників Уряду УНР, не бадьорило нас. Більше то-то, були навіть сумніви серед отаманів чи ці представники не підсунені нам самими большевиками. Але пропозицію було прийнято і вирішено продовжувати боротьбу скоординовано, пляново й узгіднено. З-поміж зібраних отаманів тільки Орлик не був надійним; він своєю вдачею І манерами недалеко відкотився від „батька" Махна.
Після вужчої наради отамани ідейно об'єдналися в дусі пропозиції УНРівських представників. Та єдність отаманів, щоправда, не була ідеальною, але навіть і в такому неідеальному стані били ми большевиків де було треба з більшими успіхами і меншими втратами для себе. Неідеальність нашого порозуміння була в тому, що після домовлення тільки справді ідейні отамани дотримувалися даного слова і співдіяли чесно, як годиться. А безідейні далі були самі собі панами, робили те, що їм на думку спадало, а про з'єднані виступи й слухати не хотіли. Взяти б, для прикладу, такого отамана як Коцур. Прекрасний „стратег", талановитий партизан, організатор, здібний під кожним оглядом, кмітливий і як людина добрячий чоловік. Він мав під своєю рукою десь так коло трьох тисяч своїх партизан, але нікого не визнавав і нікому не підлягав: тримався тільки „рідного запічка", як ми тоді казали, тобто — далі від тієї місцевости, з якої були його повстанці, він не ступав ні кроку! Він керувався своїм поглядом і своєю логікою: „Мене з мого місця і сам чорт не вижене, а не то що якісь голопузі босяки-большевики!" „Я нікуди не йду і до себе нікого не впущу. Так би всі села робили і було б добре" — доводив він і цього строго дотримувався. Натомість отаман Орлик був іншого „крою" чоловік. Загін його складався із всього-на-всього тридцяти табель, але прехороших, несхибних, неймовірно справних і загартованих у герцях одчайдухів, що вітер переганяли в херсонських степах; їх і „батько" Махно не міг наздігнати… Постачали Орлика німецькі колоністи і расовими кіньми, і харчами, і горілкою, і всім чого йому було треба за те, що він розганяв большевицькі частини, які грабували і пускали з димом колоністів.
Відвідування рідних
Мав і я кілька вибраних одчайдухів — хлопців-побратимів: Пугач, Чорний Ворон, Залізняк, підполковник Дорошенко і гвардійський офіцер-росіянин, що його прізвища не можу пригадати; він завжди в боях з большевиками викрикував: „Нє сдавайтєсь, братішкі, большевікам! Нє сдавайтєсь, оні пленних стрєляют!" Це були такі хлопці, що з ними — „у вогонь і в воду", як каже наша приповідка: вони не зрадять і в біді не покинуть! З ними я не раз майстрував большевикам такі „фокуси", що після всього при самій згадці вчиненого морозило спину…