Поблизу Корсуня ми перейшли залізну дорогу й пішли на Черкаси та Смілу, обминаючи зайняті большевикамн міста, що в деяких із них розташувалися цілі большевицькі дивізії. Так полями й дорогами повернулися ми до Холодного Яру, щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми; помитися, обчиститись та змінити білизну і виспатись досходу, якщо не буде якоїсь несподіваної перешкоди.
Холодний яр
Наша „постійна" база-осідок — Холодний Яр — простягалася від Лисянки аж до Чигирина, до Мотриного манастаря. В околиці Мотриного манастиря, що в далекому минулому був осередком славної Гайдамаччини, зосереджувалися численні розгалуження глибоких і малодоступних ярів, до кілометра завдовжки, зарослих старезними лісами, кущами ліщини, глоду, тернини, шипшини. Це ідеальне сховище для повстанських чи партизанських загонів. Спочатку, як тільки появилася большевики на Україні, вони поривалися більшими з'єднаннями проникнути в гущу Холодного Яру з надією ліквідувати „петлюрівські банди". Але там вони всі й залишились… Ні один большевик із Холодного Яру живим не вийшов! Повстині заманювали большевиків як можна далі в гущу ярів і в тої же час брали їх у смертельний обруч. За годину большевики й не зчулися коли і як вони опинилися в обручі, з якого живим ніхто вже не виходив. Після кількох таких „операцій" і найсміливіші червоні частини здалека обминали Холодний Яр: боялися народних месників. У цих лісистих ярах були наші землянки, шалаші й кухні. Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду.
НЕП
Села й хутори, що прилягали до Холодного Яру, майже не знали большевицького розгулу — „продразверсток", убивств, грабування, насильств, арештів, бо червоні знали, що холодноярські месники пасуть їх очима і не дозволять їм кривдити невинних селян. Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом. Влада підбадьорливо закликала селян до праці, до вияву власної ініціятиви, до інтенсивного сільсько-господарського розвитку, обіцяючи селянам високі ціни за сільсько-господарські продукти, постачання хліборобам сільсько-господарського реманенту на догідних умовах, а незаможним ще й кредити. І селяни засукали рукава. Наполегливо і пощирому взялися за роботу. А роботи було куди не глянь і на що не глянь… Все просило вмілих і роботящих рук. Довгі роки війни, революції, повстань і партизанського неспокою позначилися руїною і занедбанням на всьому: на будинках, на полях, на дорогах.
Наслідків дбайливої праці не довелося довго чекати. Селяни почали розживатися, багатіти, як то кажуть, на очах. Не багатіли тільки ті, які не хотіли працювати — лінтюхн і п'яниці. Сільських банд, що займалися грабуванням, майже не чути було, але на їх місце прийшли банди містечкового пролетаріяту — різношерсної голоти й волоцюг, босячні.
Ставлення селянства до повстанців швидко й виразно мінялося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирости. Вони відвертали голови набік, розмовляючи, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали: „Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем… "
Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, в волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Таж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю…
Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах.
Поблизу Лебединського манастиря наш повстанський загіи наскочив на великий і добре озброєний каральний загін большевиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли ми нападали на них зненацька, пішов на нас протинаступом. Тількищо розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає з протилежного боку інший большевицький загін. Збагнувши дурне наше становище, ми миттю відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися і припинили стрілянину та почали зближатися одні до одних, то показалося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили до решти. У цій сутичці не залишився живим ні один большевик. Поплатилися й ми кількома вбитими і пораненими. Після цієї дошкульної поразки большевики почали висилати на села більші каральні з'єднання, а разом із ними і пропагандистів, що в кожному селі „обробляли" наших селян на всі боки. Одні лаяли селян і залякували страшними карами з боку „справедливої совєтської влади", а другі дурманили хмільними обіцянками щасливого, веселого добробуту, безтурботного життя, як тільки закріпиться совєтська влада в центрі й на місцях.