— Що ж там діється під большевиками? Розказуйте…
— Краще, — кажу, — давайте мені запитання, а я вам буду відповідати на них, бо, правду сказавши, сам я не знав з чого почати, як також не знаю, що вас найбільше цікавить. Всього ж не розкажеш…
— Правильно, правильно, — погодився полковник.
Так ми і зробили. Він мені ставив запитання, а я розказував йому все, що знав на цю тему. Коли вже вичерпалися запити й відповіді, він глянув на мене та й каже з неприхованою ноткою співчуття в голосі:
— Пане отамане, таж ви, не в гнів кажучи, не маєте навіть штанів путящих на собі. Скидайте все своє дрантя, купайтесь, і вам дадуть усе нове, чисте й свіже.
І мені справді видали чистеньку білизну і нову-новісіньку англійську військову уніформу. Я викупався, одягнувся і себе не впізнав. Полковник обійшов довкола мене, похвалив, що мундир „добре лежить" на мені, та й питає:
— Куди ви думаєте чи хочете йти — до отамана Петлюри чи до української КР?
Я сказав, що перше кочу піти до української КР, можливо там мені підкажуть куди йти або порадять, що мені робити, бож я тут у вас необізнаний новачок, не знаю куди кинутись і за що взятись. Дякуючи полковникові за його людяність і таку сердечну щирість до мене, я запропонував йому на пам’ятку свій кортик з інкрустованою золотом і сріблом ручкою.
— Грошей не взяв би, а це візьму, бо це безцінна річ для моєї колекції — сказав полковник, обертаючи на всі боки чудовий кортик і тішачись ним, як дитина цяцькою.
Ми розпрощалися, дякуючи один одному, і я пішов.
В павутинні української КР
Зайшов я до бюра української КР. Розповів допитливим панкам хто я, звідки прийшов і чого. Це їх, видно було, не дуже здивувало, бо щодня приходили до них утікачі з окупованої большевиками України, але те, що я очолював загін повстанців, їх зацікавило.
— Ви з дороги, втомлені, — сказали мені. — Ми вам дамо приміщення. відпочинете, підкріпитесь трохи, зберете думки докупи і тоді розкажете нам усе про повстанський і партизанський рух і про ситуацію під большевиками взагалі.
Привели мене до цього приміщення і замовили для мене вечерю. Повечеряв я і пішов спати. Пробув я в тому приміщенні з тиждень, розповідаючи хитрим і недовірливим розвідувачам про все, що я робив, що бачив, що чув, що знаю і що пережив під большевиками. Нарешті, вони попросили, щоб я подав їм певних, загартованих національно людей під большевиками для наладнання зв'язку з ними. Я подав їм свої паролі Войнаровському (Орел) і Литвиненкові (Мама) і поїхав до Львова.
Автор отаман Іван Лютий-Лютенко після прибуття на еміграцію з України до Польщі в 1924 році.
Ходив я по Львову, як приблуда, розпитував, рознюхував, прислухався де б якось причепитися тимчасово до якогось зайняття, щоб оббутися, а тоді вже думати про якесь краще влаштовання. Нічого не виходило. На десятому дні моєї метушні по Львову мене заарештували і відправили до Перемишля в тюрму, де й просидів я чотири дні, не знаючи чого і за що. Звільнившись із тюрми, я хотів їхати до отамана Петлюри, але мене не пустили: відпровадили під ескортом до Каліша, за колючі дроти концентраційних таборів, куди загнали поляки залишки „союзної" армії УНР після підписання Ризької угоди Польщі з большевиками.
Я попросився до 3-ої Залізної дивізії ген. Удовиченка. Там я зустрів Кузьміна, того самого, що в „добровольческой" армії був хорунжим, а тепер він тут, серед українців та ще й у ранзі полковника. „Що за чудо?" — думав собі я. Пробув я в таборі мабуть, з тиждень, спіткав чимало знайомих, а між ними й кількох полковників, і раптом мене заарештувала таборова КР і посадила до „паки". Сиджу я в тій „паці" та й думаю, чому я з Рівного не поїхав просто до отамана Петлюри? Не поневірявся б так… Але тоді думалося мені інакше: чому я маю турбувати своїми особистими справами Отамана. Піду звичайною дорогою через урядові інстанції і якось сам собі дам раду, десь поволі влаштуюся. Мені тоді й на думку не спадало, що серед козаків і старшин недавньої геройської армії УНР вже розпаношилася страшна пошесть інтриг, наклепів, донощицтва, ненависти і всього зла, що чесних і дисциплінованих вояків перетворює на отару безсовісних шарлатанів. І саме з цього, що я в таборі побачив і дізнався, в мене зродилася підозра, що причиною моїх арештів та незрозумілої тяганини мусять бути чиїсь наклепи і доноси. Так воно й було. На мене були зроблені донесення, що пізніше виявилося і ствердилося.