Це був час ще не вигаслої голосної і широкої розпропагованої большеаицької амнестії, і з Каліша, з-за дротів концернтраку, верталося багато вояків і старшин армії УНР на Україну під большевицький режим. Верталися ті, що як союзники геройською відвагою в бою допомогли польським військам розгромити большевиків і вписати до Історії Польщі славну перемогу — „Цуд над Віслою". Замість подяки і людяного трактування, поляки загнали своїх учорашніх союзників за колючі дроти концентраційних таборів як полонених і зумовили таке нещасне життя, що чимала чистина колишніх завзятих бійців воліла вертатися на підбольшевицьку Україну. Тепер я зрозумів правдиве ставлення поляків до українців і бештав себе в думках за свою недавню наївність в оцінці поляків.
Серед такої метушні в таборі мною ніхто з моїх знайомих не цікавився, і я просидів у „паці" зо два тижні. Відтак перевезли мене до польської тюрми, щоб, як підозрілого, передати большевикам. Про це довідалися від Пономарьова жінки високих польських службовців, яким мої люди ще в 1919 році допомогли переїхати фірами кордон до Польщі. Ці жінки, що не бачивши мене і не говоривши зі мною, пішли до старости і розповіли йому, що завдяки мені вони врятувалися від большевиків і що мої люди допомогли їм переїхати кордон до Польщі. А те, що мене заарештували і тримають у тюрмі як підозрілого чи большевика, то це звичайний брехливий донос, і вони, якщо цього потрібно, беруть мене на поруки. Староста приїхав із цими жінками до тюрми, наказав привести мене з камери до канцелярії. Жінки зразу мене пізнали. Тоді староста розпорядився, щоб на свідчення жінок мені видали особистий документ, і я став вільним чоловіком Жечи Посполітей Польскі. Взяли мене мої добродійки-жінки з собою. Забезпечили мене одежею і грішми. По мене прийшов Пономарьов, і ми пішли з ним просто до табору. В таборі пішов я перше всього до полковника КР Павловського і кажу:
— Панове, що ви робите? Що ви собі думаєте? Де ж ваша лицарськість, честь вояцька? Де ваше сумління?..
Старшина, почервонівши від вуха до вуха, почав виправдовуватися, що, мовляв, вони не могли нічого в мою користь зробити, бо на мене прийшло донесення, що я підісланий большевиками коляборант, тому й прийшло розпорядження „згори" мене заарештувати й віддати большевикам.
— Ми не мали сили ані доказів вашої невинности, щоб вас рятувати, — аргументував мені полковник КР.
На Поліссі
Я не схотів далі бути в таборі, дармувати і просякати безперестанними склоками. Щоденне вправляння скакати на дерев'яну кобилу та перескакувати через неї мене не захоплювало. Мене тягнуло до реального життя, до якоїсь не вимріяної, а конкретної праці: щось продукувати або торгувати. А щоб почннати щось, я вже мав „основний капітал" — особистий документ. І я написав листа до інж. О. Добровольського, що був директором тартака. Не проминуло й тнжня як Добровольський листовно запропонував мені працю на Поліссі. Так я й опинився на Поліссі. Розглянувся, ознайомився з місцевістю, розпитав у людей про все, що мене цікавило, і влаштувався на працю „плицового".
За кілька днів мого перебування на Поліссі я, не гаючи часу, написав листи кільком знайомим до табору в Каліші. Повідомив їх, що я на поліссі, живу в лісі вільний, як пташка, і вже працюю. Радив їм, якщо хочуть, залишити своє розкладнизьке таборування і приїжджати на Полісся до мене. Не обіцяв їм в листах якогось раювання тут, навіть не розхвалював життя-буття, а просто писав, що тут можна влаштуватися на працю і жити вільно, незалежно і вигідніше під кожним оглядом ніж у таборі. Незабаром отримав я лити з Каліща. Просили мене мої знайомі приїхати до них і розказати про все особисто, бо листах усього не напишеш …
Поїхав я до Каліша. Виявилося, що мої знайомі, отримавши від мене листи, розтарабанилн між приятелями новинку про он які можливості влаштуватися на добру роботу і заробляти великі гроші. Мене обступили кілька десятків таборовиків і зосереджено слухали мої інформації та відповіді на запитання про Полісся. Хоч мої інформації про Полісся не були такі звабливі, як ті, що їх передавали один одному в таборі до мого приїзду, то охочих залишити табір і їхати на Полісся назбиралося чимало. Вертався я з Каліша вже не сам. Зі мною їхало десь коло сотні колишніх козаків армії УНР, що їх так лукаво зрадила Польща Ризьким договором з большевиками.
Велика громада калішських таборовиків, що несподівано з’явилася в Івацевичах, зразу оживила всю околицю. Місто клекотало новинкою. Та це й не дивно. Така кількість свіжих людей, що приїхали зі мною з Каліша, і ще приїжджали, не могла бути непомітною в невеликому місті, де один одного знали від дітей до старців, і будь-яка новинка в одну мить ставала відома всім мешканцям. Щодня під вечір збирався натовп людей і розмовам та пісням не було кінця. Так проходили дні за днями. Таборовики поволі влаштовувались на працю. Повеселішали, пожвавішали, приміщувалися по одному — по два на квартири, розширювали знайомства, зживалися з місцевими людьми. Мало-помалу почали активно проявляти свої таланти, здібності, за воєнні й повоєнні роки заниділи, призабулися. Незабаром виявилося, що між калішськими козаками є не аби-які фахові і з природнім даром майстрі всіх мистецтва: малярі, дириґенти, режисери, музиканти і „пописущі", як жартом називали тих, що писали свої спогади, статті до селян, вірші тощо.