Український емігрантський комітет
Дивлячись на працьовитих і непосидющих колишніх військовиків-таборовиків, кожний з яких по своїй щоденній праці брався за своє улюблене „гобі" або шукав чогось побічного, щоб „за щось руки зачепити", мені спала на думку потреба заснувати якесь товариство. Аджеж колишні козаки — це національно свідомі люди, і шкода було б допустити до того, щоб зони жили самопасом, не організовані в якесь національно-культурне об'єднання чи товариство. Поговоривши на цю тему з місцевими інтелігентами, я зрозумів, що засновувати філію „Просвіти" чи якогось іншого вже добре відомого товариства, що були під „пильним оком" польської поліції, нам не можна. Тож порадилися ми гуртом та й уклали коротенький змістом і нікому нічого не винний статут Українського емігрантського комітету, який мені вдалося зареєструвати у Старостві без перешкод, дякуючи знайомству. Маючи легалізований статут, дозвіл на легальне існування і діяльність, наш комітет загримів культурною працею.
Розпочалися співанки — проби хору, складеного з 38 голосистих співаків під рукою вправного диригента Швайківського, родом із Ковля. Режисер і диригент церковного хору Кононено взявся за підготову вистав, „обтісуючи з грубшої тріски майбутніх акторів" до відповідних ролей. Малярі, що малювали портрети і краєвиди з натури і з цього жили, взялися разом і розмалювали розкішні полотнища на декорування окремих сцен майбутнього „театру". Робота кипіла! Наш Український емігрантський комітет став центром особливої уваги для всіх мешканців міста і, розуміється, для польської адміністративної влади також…
Згодом організували ми ще й школу для дітвори емігрантів-утікачів з підбольшевицької України, що вже раніше осіли в Польщі та й далі щодня потайки переходили большевицько-польський кордон.
„Хоїнкі"
Саме в цей активно-діяльний період нашого Українського емігрантського комітету і одружився з Ольгою Лавренчик. Залишив тартацьку справу і взявся за комерцію, яка здавна, ще змалечку, манила мене до себе. Торгував я деревом. Але одного разу, їдучи пізньої осени в поїзді, почув я розмову двох жидків про якісь „хоїнки", що, продаючи ці „хоїнки" у Варшаві, можна вторгувати добрі гроші. По-польському я вже трохи ганделяпав, але, почувши вперше слово „хоїнки", не міг добрати що воно. Зацікавившись почутим, запитав я знайомих, що це таке „хоїнки"? Сміючись з мого польського лексикону, мені сказали, що „хоїнка" — це звичайнісінька наша ялинка, які декорують цукерками та різними цяцьками на Різдво. „Хе! Таке гарне слово «я л и н к а» і так скапарали — „хоїнка", подумав я собі.
Не довго думавши, я домовився з хлопцями, щоб приготували для мене молодих сосен на два вагони, а сам розпочав старання, щоб дістати в кредит два вагони, бо грошей у мене не було. З великим трудом та ще й допомогою знайомих начальник станції відпустив для мене два вагони з такою умовою, що належні кошти заплачу йому після розпродажі „хоїнок". Позвозили з лісу ялинки, завантажили вагони, і їду я до Варшави щоб „уторгувати добрі гроші".
В дорозі до Варшави, дрімаючи, думав, що я буду перший з ялинками на ринку, бо до латинського Різдва було ще далеченько. Та як же я вибалушив очі, побачивши, що у Варшаві ліцитують 20 вагонів ялинок! В додаток ще виявилося, що мої соснові ялинки — не ялинки, звичайне ніщо, і що їх і даремно ніхто не захоче брати, не те що за гроші… Ну й заробив „добрі гроші"! — дурняв сам себе подумки. Що тепер робити?..
Думав і сяк і так, нічого не виходило. Нарешті, додумався і вирішив: треба відріктися від своїх „ялинок". А за ті гроші, що треба було б заплатити за розвантаження двох вагонів куплю з ліцитації справжні ялинки і продаватиму їх у роздріб. Так і зробив. Купив чимало ялинок, найняв і фірмана з возом, а тут нова біда! Нема місця, де можна було б скласти ялинки і продавати. Всі відповідні місця для цього вже зайняті варшав’яками, що мають дозвіл працювати. На хідниках не можна ялинок розставляти, бо поліція гонить і штрафує…