Але й тут мені повезло. При одному будинку, що стояв фронтом до рухливої вулиці, була вузенька площа під будову, і я упросив господаря дому, щоб дозволив мені примістити ялинки в цьому закапелку. Торг ішов понад усякі сподівання! Після всяких неприємностей, клопотів, неув'язок та метушні я гіги справді вторгував „добрі гроші" — мільйони марок! Вернувся з Варшави додому веселий і задоволений. Розплатився з начальником станції за відпущені мені вагони і зарікся: більше ніколи в моєму житті не продаватиму „хоїнек"!
Автор на вулиці Варшави в 1928 році.
Популярність нашої культурної праці
Наша організована діяльність, особливо хор і вистави, ставала щораз популярнішою. Членів нашого комітету, як військовиків, запрошували на дефіляду „3-го мая" та інші державні святкування. Часто, маршуючи, доводилося нам і співати. Польських пісень ми знали дві-три, то надолужували своїми — українськими. На початку, здавалося, ніхто на це не звертав уваги, але до нас прилітали чутки, що воєводі це не подобається. Згодом я став помічати, що ставлення до мене місцевої влади холоднішає. Час від часу ближче знайомі й одвертіші службовці казали мені, що вища влада староства і воєвідства „держить мене на очах". Причина — казали — та, що „ви тут організували своє національне життя, ігноруючи факт, що ви не в себе вдома, а в Польщі"…
В неласці влади
Справи наші значно погіршали з появою нової поправки до закону, що забороняв українським і білоруським утікачам з-під большевиків, а тим більше військовикам, жити на прикордонних територіях, тобто на українській і білоруській землях, окупованих поляками. Хто мав дозвіл жити в Польщі, мусів шукати собі місця в корінній Польщі. На додаток до всього злого, що ставила супроти нас польська влада, наш Український емігрантський комітет відвідала сенаторка Кисілевська. Ми її зустріли і прийняли з великою шаною, почестями та мистецькими виступами. Це на сенаторку вплинуло дуже зворушливо, бо вона не чекала такого прийняття і навіть не сподівалася, що таке їй може трапитися — як усі чомусь казали — „в глухому Поліссі"…
І цього й почалися „запрошування" мене до Староства на різні допитування, а трохи згодом „запросили" мене і до Воєвідства. Прийняв мене сам воєвода, нелюдяний, суворо насуплений Костек-Бернацький. Говорив люто і зухвало, з підкресленою згірдливістю високого польського урядовця, витикаючи мені правдиві й придумані „гріхи мої" супроти польської влади. Докоряв мені сухо і колючо за мою невдячність демократичній Польщі, що дала мені затишний притулок у себе і сприяла своїм устроєм і законами моєму вільному, незалежному та заможному життю. Наганивши мене досхочу, воєвода втомлено, але сердито вигукнув: „Тут вам не Україна!.." і пообіцяв, що я незабаром отримаю урядове розпорядження на письмі про виселення мене з Полісся.
Так і сталося. За кілька днів після цього мене й справді „демократично" і „законно" прогнали з Полісся на територію корінної Польщі, ніби потверджуючи цим незаперечну істину, що Полісся таки не польське. Моя дружина. Ольга, як місцева „обивателька Польскі", користуючись друкованими законами конституційної Польщі, почала добиватися права для мене, щоб легально жити з нею на Поліссі, але всі старання її не мали успіху. Їй сказали: „Як ти хочеш жити зі своїм чоловіком разом", то їдь до нього і там живіть собі, але чоловік твій до тебе на Полісся не має права й носа показати, бо заарештуємо і посадимо в тюрму".
Довелося мені майже два роки жити без сталого пристановища, переїжджаючи з місця на місце та відвідуючи час від часу потайки свою дружину. За порадою і рекомендацією знайомих людей мені поталанило влаштуватися на роботу до фабрики фанери Конопацьких у Мостах, де я згодом, „набивши руку", заробляв добрі гроші. Саме в той час принесли мені з України потішну вістку, що моя колишня дружина з дітьми живе під своїм дівочим прізвищем Колос. Це доводило, що мої протибольшевицькі дії впродовж кількох років щасливо обминули мою родину і не відбились на ній страшною помстою большевиків. Врадуваний цією новинкою, я щиро дякував Богові, що врятував мою родину від большевицьких знущань і страждань за мої вчинки. Згодом я довідався, що моїх стареньких батьків большевики викинули з хати і вони жили в дочки.