Коли ж, нарешті, після стількох обіцянок, зайшов я до Морозових, то Ваня, перше всього, познайомив мене з своїм старшим братом. Михайлом Степановичем, і його дружиною — Варварою Полієвктовною. Вони були старообрядці (старовери). Михайло Степанович — пристійний, поставний чоловік, розумний і приємний, хоч, здавалося, суворої вдачі. Розмовляючи зі мною, запитав, чи може він мене називати так, як називає свого брата — „Ваня". Я не заперечував, сказав тільки, що в нас, у Малоросії, називають так, як і пишуть — Іван. Я ж малорос…
— Для мене це не має значення, хто ви. — якось під креслено сказав він. — Я хочу взяти вас до себе. Будете в нас жити, їсти разом з нами, і будете допомагати Вані вчитнсь. Згода?
Я притакнув головою. Так я перейшов жити до Морозових на Тверську, 68. З матері яльного боку це мене не абияк улаштовувало, бо квартиру і харчування мав я безкоштовно, але з морального боку було мені якось тіснувато і приголомшливо. Почував я себе в новій, пишній і багатій, справді панській обстановці ніяково. Усе тут було інакше, не таке і не так, як у себе вдома. Треба було до всього приглядатися, привчатися, засвоювати, щоб не смішити москвичів своїм невмінням у поведінці.
До столу в Морозових звичайно сідало обідати п’ятнадцять-шістнадцять душ, а до вечері ще більше. І хоч я ні до чого не поривався першим, не брав першим ложку чи виделку в руку, а приглядався крадьки, як це роблять інші, то все таки в мене виходило щось не так, як у людей, і за столом вибухав гомеричний сміх з приводу мого штурбацтва. Таке трапилось зі мною за столом два чи три рази, і більше сміху не було, бо Михайло Степанович підвівся і суворим тоном викрикнув:
— Ша! Щоб я ніколи більше не чув насмішок з Вані! Хто ще раз наважиться насміхатися з Вані, того випрошу геть з-за столу і більше він не буде обідати разом з нами. Зрозуміли? Кажу це перший і останній раз…
Після обіду Михайло Степанович покликав мене до себе і сказав, щоб я не соромився і про все, чого я не знаю чи маю сумнів, запитував його. Але я вже з дня на день помітно „розумнішав", приглядаючись, привчався і все менше й менше робив промахів; і просити в Михайла Степановича пояснень відпадала потреба.
Десь за півроку мого перебування в Морозових Михайло Степанович запропонував мені роботу: записувати все те, що зробили дівчата в його крамницях. Відтоді мене стали поважати всі службовці, робітники та дівчата. Морозов платив мені 18 рублів на місяць. Це був немалий заробіток на всьому готовому і безплатному для мене. Час від часу в Морозових гостювала вибрана „знать" — високі службовці, лікарі, адвокати, офіцери та інші вельможі, то й мене просили за стіл разом із ними.
— Ваня, садісь здесь, — казав Михайло Степанович, показуючи місце поруч себе.
Я далі вчився, а в вільні години і кожного третього дня записував і підраховував те, що зробили і що заробили жінки й дівчата. Інколи мені допомагала в цьому Варвара Полієвктовна. Я почав потроху „багатіти". Купив собі гарний і доброякісний костюм, купив і годинника. Наймав репетитора, щоб підтягав і шліфував літературно мою російську мову. Але чорта два… Даремно витрачався: на іспитах таки провалився, спотикнувшись на твердих і м’яких знаках, та заплутався між „и" восьмерічним, „і" дєсятєрічним та „ять". Після провалу на іспитах з російської мови мені вмить пригадалася анекдота, що її залюбки розповідали „вічні" студенти. Перед іспитами студент запитав учителя, чому і для чого в російській мові вживаються двоякі „и-і" — „восьмєрічноє" і „дєсятєрічноє"? А вчитель, вибалушивши на студента очі, відповів: „Чтоби поймать дурака!" Може й так, — подумав я про себе.
Паршін, на курсах якого навчалося 400 учнів, порадив мені подати прохання про переекзаменацію. Я й подав, і мене допустили. Але я знову наробив чимало граматичних і стилістичних помилок на папері. Підійшов до мене Паршін, глянув на моє „чістопісаніє" і скривився, ніби лімона лизнув, дещо поправив, і мені втелющили оцінку на цілих 4… Натомість з учбового округа Москви мене привітали як найкращого студента з математики. Мені видали „диплом" за 6 гімназійних кляс. Треба було вчитися далі, щоб здобути „атестат зрелості". Але саме тоді почали приймати в солдати, бо розпочалася російсько-австрійська війна. Ваня Морозов поїхав у своє село Сімбірськ Алаторського повіту. Михайла Степановича мобілізували і послали аж у Тифліс працювати в банку. Вдома залишилася сама Варвара Полієвктовна, і я вирішив іти в солдати.