За довший час моєї волокити з поліцією та викликів то до старости Корчицького, то до воєводи Костка-Бернацького праця нашого Українського емігрантського комітету, що вже мав свою „Хату козака" в будинку Шкабая і розгорнув свою культурно-мистецьку діяльність на довколишні місцевості — Косів Поліський, Святу Волю, Телехани, сягаючи аж до Берестя Литовського, раптом стала підупадати. Дивлячись на мою тяганину з адміністративною владою, всі виразно побачили, що поляки „закручували мутерку" з єдиною метою — ліквідувати будь-які, навіть найменші прояви організованого українства і що „проти рожна перти" не було рації, тому саме роботящі і організовані члени Українського емігрантського комітету свідомо сповільнювали свою активність і тим самим припиняли культурно-мистецьку діяльність. Коли ж мене адміністративна влада виселила з Полісся і я опинився „на колесах", без сталого приміщення й адреси, тоді вже мені не до комітету було, і я навіть не знаю докладно про долю моїх розумних і працьовитих друзів. Правда, десь у 1940-му чи в 1941-му році хтось мені розповідав, що большевики, „визволивши" Полісся в 1939 році, всіх „петлюровцев" постріляли, а жінок і дітей (бо декотрі з них уже поодружувалися на Поліссі) вивезли безслідно.
Перед війною
Як ті спасівчані мухи бувають кусливі й докучливі, такі були й поляки перед війною. Про війну люди тихцем говорили всяку всячину, але конкретно ніхто не знав коли вона вибухне, де саме і хто її спровокує. Коли ж гітлерівська Німеччина зненацька напала на Польщу і зухвалі поляки не мали часу й подумати як їм боронитися, я вирішив навідатися до жінки на Полісся, щоб допомогти їй запастися дечим, особливо харчами, бо ніхто не знав як довго триватиме ця війна. Я з певністю думав собі, що тепер поляки мають набагато важливіші проблеми перед собою і на таку незначну дрібничку, як моє порушення адміністративного розпорядку, не звернуть уваги. Їхав я обережно, до хати йшов покрадьки, і мені здавалося, що ніхто мене не бачив, але, як тільки ввійшов я до хати і привітався з дружиною, зразу примчала поліція і забрала мене просто до староства. Сидів я в почекальні, нервуючись, мабуть, із півгодини. Нарешті покликали мене до кабінету старости.
— На якій це підставі пан живе на території мого староства? — суворо запитав мене староста польською мовою.
— Я тут не живу Я тількищо приїхав. Хочу жити разом із дружиною. Хочу забрати її з собою…
— Зараз, тут таки з місця, візьміть свої документи в мого заступника і негайно, без найменшого зволікання, виїжджайте звідси й ніколи більше сюди не показуйтесь! Зрозуміло?..
— Так, пане старосто, розумію, — відповів я спокійним голосом, тамуючи в собі кипіння лютого гніву.
Узяв я свої документи і поїхав додому. А тут, слідом за мною і комендант поліції в хату! (Між іншим, українець з Галичини. що він чомусь це затаював.) Прийшов, каже, щоб пригадати мені, якщо я забуду, що я негайно мушу залишити територію цього староства. Розпрощався з жінкою, не встигнувши й порадитися що і як нам робити, бож війна, пішов я з хати. Тяжко й боляче було на душі. Гонять як розбійника чи конокрада, думав я і не знаходив м'якого виправдання для польської адміністративної влади в її нелюдяній поведінці супроти мене. Я ж у всьому був льояльний і вдячний подякам за те, що дали мені притулок у Польщі. Бунтувати когось проти польської влади чи пропагувати відірвання від Польщі української території, як це при допитах мені витикали, в той час мені й на думку не спадало.
На дорозі чекали мене мої друзі-козаки. Зібралося їх, здається, шістдесят. Стояли похнюплені, невеселі. Щиро стискали мою руку, вітаючись без слів, без розмов. Коли ж рушили з місця мене провожати — розговорились, навіть заспівали, Провели мене, співаючи. до самої станція, і я поїхав…
Війна
Громове вищання й дзижчання німецьких літаків дразливим болем свердлило вуха. Бомблення не вгавало. Щодалі ставали помітніші руїни міст, фабрик, заводів. Майже всі високі й великі об'єкти були вже сплюндровані або жахливо знівечені, покалічені бомбами. Зарозумілість, зухвальство поляків принишкли. але ненависть до українців не згасала. З трудом добився я до Володави Підляської, де колись займався торгівлею лісоматеріялу і карпину (соснових пнів із грубим корівням, що мають дуже багато живиці, терпентини та інших речовин). і тут застав уже німців. Знана мені місцевість, людність знайома; вирішив тут і залишитись. Зустрів знайомих, почалися розмови, наради. Щоб не дармувати, я взявся організовувати Повітовий кооперативний споживчий союз.