Я подякував йому за його прихильне полагодження справи і пообіцяв, що постараюся, щоб і з боку Союзу було все честь-честю.
Полагодивши справу з сіллю у Велічці, а з часом у Яслах, я вернувся до Кракова. На обід поїхав до українського казино, бо мені треба було проводителів. Коли я оповістив про це в касино, до мене зразу зголосилося чимало охочих супроводжати вагони з сіллю і гасом, не зважаючи на те, що до Володави треба було їхати не менше десяти днів. Я вибрав собі двох провожирів — мґр. Крушельницького з жінкою і, здається, дитиною та його колегу. Дав їм на дорогу гроші й, потрібні папери. Вони купили „теплушку" й вугілля і цим уможливили собі свою подорож зимою в товарному вагоні до Володави, супроводячи „дефіцитні твари" — сіль і гас для Союзу. Пізніше я порекомендував їх Надзірній раді як фахових працівників і їх прийняли на становища директорів окремих відділів Союзу. Так ми разом працювали й розгортали діяльність Союзу зо три місяці.
„Рідні" інтриги і доноси
Буваючи у Варшаві по службових справах, я завжди відвідував президента екзильного уряду УНР Андрія Лівицького і ген. Сальського та привозив їм гостинні, переважно харчові продукти, і то невеличкі, бо німці забороняли, конфіскували і карали. Президент Лівицький перебував тоді в моральному пригнобленні і крайньо нужденному матеріяльно му стані, бо всі уенерівці, турбуючись кожний собою, щоб якось вижити, забули про нього. Бачачи це, я почав частіше допомагати президентові грішми і продуктами, обминаючи різними комбінаціями пильне слідкування німців. Але одного разу, повернувшись із Варшави додому, я був викликаний до гестапо. Це була для мене немила і підозріла несподіванка, і я ніяк не міг додуматися, що могло стати причиною цього виклику.
— Куди ви так часто їздите? — грізно й докірливо запитав мене гестапівець.
— Куди їжджу, питаєте? Я ж директор, відповідальний ксрівник Союзу. Мушу їздити в різних справах та розшукувати потрібні товари для Союзу, яких на ринку немає. Хочне-хоч мушу їздити куди треба, — відповів я на запитання гестапівця трафаретно й непереконливо, інтуїтивно відчуваючи, що він мені не вірить.
— А крім торговельних справ куди ще їздите? Кого відвідуєте?..
— До знайомих. Знайомих відвідую інколи, — кажу я. — І раптом збагнув, що гестапівець знає про мене і мої поїздки багато більше, ніж мав би знати. Хтось його інформує… І хто цей „рідний" стукач, що доносити на мене в гестапо?..
— А хто це такий Лівицький у Варшаві? Ви його знаєте?..
— Знаю. Це наш екзильний президент, — відповів я не скриваючи правди.
— Ага… Дайте мені свої документи. — Взявши мої документи, продовжував у формі приказу: — Коли будете збиратись кудись у дорогу як от, наприклад, до Варшави, то зверніться до нас по дозвіл, розумієте? Документи ваші будуть у нас. Пам’ятайте, без документів і без нашого дозволу нікуди з Володави не вибирайтесь. Це все.
Зухвалість шефа гестапо зачепила мене за живе, і я постановив не коритися його примхам. Наш ляйтер німець урядував у Холмі, я й поїхав до нього. Розказав йому докладно про виклик до гестапо та обмеження мого руху наказом шефа гестапо. Вислухав мене ляйтер та й каже:
— У вашій справі я особисто поговорю з шефом гестапо. А ви зі свого боку начхайте на цих типів, що оббріхують вас, і переїжджайте сюди, де Холма. Тут вас потребують, а навіть, правду кажучи, домагаються місцеві люди. Хочуть, щоб ви були директором Союзу тут, у Холмі.
Увечорі до мене справді прийшли холмщани і просили, щоб бути в Холмі директором кооперативного союзу. Казали, що від ляйтера на цю територію, барона Тайхмана, вони вже дістали потрібні папери для мене. Барон потелефонував до гестапо у Володаві і йому сказали, щоб я прийшов і забрав свої документи. У Володаві я здав усі свої союзові обов’язки всупереч настирливим проханням не залишати володавського союзу. Повертаючи мені мої документи, шеф гестапо вибачливо сказав по-польському, щоб я не дуже нарікав на його поведінку зі мною, бо підставу до такого трактування мені зробили в гестапо мої „союзні" колеги — українці…
Не ловилося довго чекати і слова шефа гестапо підтвердилися. Мої колишні співробітники у володавському союзі, підляшшяни, розповіли все докладно про те, що донесення в гестапо на мене зробили партійці-націоналісти. І зробили вони це свинство за те, що я допомагав президентові УНР Лівицькому, уенерівським діячем, колишнім військовим і наддніпрянським емігрантам взагалі, яких націоналісти вважали за ніщо, за непотріб. Не вірити підляшшянам не було підстав тим більше, що я вже мав своє переконання в тому, то від наших революційних націоналістів можна сподіватися всього, навіть найгіршого і найганебнішого. Давненько, ще перед випадком з моїми документами, що опинилися в гестапо, трапилось таке.