Прийшов я до Союзу і бачу, що в моєму кабінеті висить портрет отамана Симона Петлюри перевернений догори ногами. Я скипів і, не гаючись, покликав усіх працівників до свого кабінету. Вказуючи на „патріотично-геройське" хуліганство на стіні, я гнівно запитав:
— Хто це зробив? Признавайтесь!.. Я цього хуліганства не прощу безкарно! Не забувайте, що я холодноярський повстанський отаман Гонта, що я ризикував своїм життям у запеклій боротьбі з большевицькимн горлорізами-народовбивцями і безглуздого хуліганства таких „революціонерів з-поза плота", як ви, терпіти не буду … Мовчите, боягузи миршаві! Де ж ваша мужність, де це геройство ваше, про яке теревените днями й ночами? Попереджую і клянусь (хрестячись) хрестом святим, що я однаково довідаюсь хто це зробив і — не з медом йому буде!
На другий день двоє моїх урядовців не прийшли до праці. Вночі кудись утекли. На цьому все закінчилось, але опінія моя про наших революційних націоналістів не покращала ні на крихітку; від них можна чекати в кожну мить і ножа в спину.
Із Володави до Холма
Кооперативний союз у Холмі був набагато заможніший за володавський, мав усього вдосталь: хліба, яєць, борошна, меду, сиру, масла, сала. Згодом я влаштував на працю в Союзі 175 урядовців, а загально Союз забезпечував працею три тисячі душ. Крім цього, я ще організував добування і сушення торфу, що давало багатьом людям працю, а Союзові чималий прибуток. За мого директорства Союз придбав одно особове авто і три тягарових автомашини. До мене приїжджали наші люди з усіх кінців Генерального Губернаторства, і я всім допомагав чим міг. Це всі знали, а дехто й зловживав моєю добродушністю.
Одного разу приїхав до мене д-р Щурат із райхсдойчем Павлом Дмитренком і представив мені його як великого приятеля Миколи Андрійовича Лівицького. В розмові райхсдойч Дмитренко співчутливо турбувався мізерним матеріяльним станом президента Андрія Лівицького й інших моїх знайомих уенерівців, умовляючи мене, щоб я скомбінував для нього вагон борошна і вагон яєць.
— З половину борошна і яєць роздам нашим людям, що голодують і потребують допомоги. Кажу „з половину", бо з цієї половини доведеться дати дещо й німцям, щоб „не бачили" мого „ґешефту". А другу половину продам на чорному ринку і всеньку виручки (вторговану суму) передам вам. Цієї виручки напевно вистачить вам, щоб покрити вартість яєць і борошна. Мені ж за реалізацію цієї операції дасте… що ласка ваша, — здавалося щиро й логічно викладав свої пляни Дмитренко. Я й повірив. Та й як було не повірити такому доброзичливому і „великому приятелеві" Миколи Андрійовича Лівицькото, що так співчутливо бідкався долею його батька — президента Андрія Лівицького та старшин і діячів УНР.
Автор з членами управи українських кооперативних союзів та викладачами й інструкторами кооперативних курсів у Холмі (1942 рік).
„Великодушний" Дмитренко
Дмитренко роздобув у губернатора дозвіл на перевезення 4-х вагонів продуктів до Варшави, але я „скомбінував" і відправив до Варшави на мою відповідальність тільки два вагони — вагон борошна і вагон яєць. Як райхсдойч Дмитренко реалізував цю „операцію", я не знаю. Але знаю, що тільки президент Лівицький і ген. Сальський дістали по мішку борошна і ящик яєць на двох, а більше ніхто, і що я мусів честь-честю заплатити Союзові за вагон яєць і вагон борошна своїми грішми. Незадовго після цього телефонує до мене з Варшави Дмитренкова жінка-німкеня і просить, плачучи, щоб я допоміг їй викупити з-під арешту її чоловіка — Дмитренка. Але я, співчуваючи їй, сказав, що для Дмитренка я вже все зробив, що міг, більше допомагати йому не можу і не хочу…
З цієї розмови я догадався, що Дмитренко, продаючи на чорному ринку мої продукти, не дав німцям хабара, щоб „не бачили" його „ґешефту", і німці його заарештували. Як Дмитренко визволився з-під арешту, я також не знаю, але, вийшовши з арешту на волю, Дмитренко не шукав мене, щоб повернути мені вторговані гроші за борошно і яйця. Він купив автомашину, накупив у Берліні голок і поїхав до Кисні торгувати. Торг у Києві йому вдався: царські голки поламалися, зужилися, а соціялістичннх чи комуністичних голок большевики за 20 років існування не спромоглися наробити, і кияни „імпортовані" Дмитренком берлінські голки вмить розкупили. За якийсь час після цього ярмаркування в Києві зустрів я Дмитренка та й кажу: Де ж ті гроші за яйця і борошно? Я ж витратився, — кажу, — той твій „ґешефт" не по моїй кишені, поверни мені хоч частину того, що я заплатив.