— Я не маю грошей, — каже Дмитренко. — Я геть усе витратив: на мантію для єпископа Мстислава, на ризи, на облачення для архиєреїв, — я голий як турецький святий! На тобі на пам'ятку образочок із Софійського собору в Києві.
Взяв я цю маленьку іконку як реліквію і подумав: за вагон яєць і вагон борошна попала в мої руки маленька іконка з Софійського собору в Києві, а куди ж ділися і за які суми грошей більші й цінніші ікони з київських святинь, що їх не порозкладали большевики і німці до висвяти єпископів у Києві 1942 року? І чи повернуться вони колись назад до Києва, як безцінний скарб славної минувшини українського народу, як зразок і свідок творчого генія наших мистців і культури старовинної України?..
Сама висвята єпископату 1942 року для розстріляної большевиками Української Автокефальної Православної Церкви відродженої 1921 року радувала всіх свідомих українців і тішила надіями на краще майбутнє. Тоді нікому і на думку не спадало, що єпископат варшавської благодатности з 1942 року буде блюзнірським запереченням київської благодатности з 1921 року і що соборноправний устрій УАПЦ з 1921 року змодернізують і підмінять синодальним устроєм єпископи з 1942 року. Не сподівався ніхто з православних українців і того, що єдиного живого й останнього єпископа УАПЦ київської благодатности, рукоположеного митрополитом Василем Лнпківським і архиєпископом Нестором Шараївським у Києві 1921 року, який зберігся від большевицького морду виїздом на еміграцію, будуть пересвячувати на вимогу єпископату варшавської благодатности з 1942 року і що на це священне душогубство піднесеться рука Степана Івановича Скрипника — теперішнього митрополита у квадраті Мстислава Діяспорського.
Концтабори полонених
Я завжди думав і діяв у цьому напрямку, щоб розширювати засяг праці Союзу. збільшуючи його засоби й діяльність та затруднювати працею більше і більше ватах людей. В мене вже працювало багато колишніх старшин армії УНР, а між ними і полк. Михайло Крат, як також багато місцевих людей, втікачів з-під большевиків та полонених із совєтських армій, яких мені таланило час від часу визволяти з-за колючих дротів німецьких концтаборів смерти. В самому Холмі нараховували 150 тисяч полонених червоноармійців, а в околичних місцевостях стільки саме, якщо не більше. І ніхто їх звільненням не турбувався — ні комітети, ні повстанські чи партизанські загони, що зводили старі порахунки з поляками, паралізували постачання німецького фронту та перестрілювалися з невеликими німецькими протипартизанськими частинами.
З-поміж старих і нових емігрантів, що поселилися з Холмі, були деякі жінки, що подружили з моєю жінкою, Ольгою. Одні з них, жінка нашого сотника. Надія Квітка — археолог і художник (одягалася якось по-своєму, оригінально), дуже розумна й культурна жінка працювала в нашому Допомоговому комітеті референткою суспільної опіки. Доречно тут згадати, що під час виїзду більшости службовців і робітників Союзу з Холма на Захід Надія Квітка в Горлицях Краківського воєвідства, розпростерши навхрест руки, впала на могилу свого чоловіка: „Далі звідси не піду!" — сказала, і там померла. Вона єдина завжди думала про полонених, страждально переживала їх долю, часто відвідувала їх, а коли зустрічала мене, казала:
— Директоре, помагайте нещасним полоненим як можете і чим можете, вони ж гинуть, як мухи… Серед маси цих полонених можуть бути і наші знайомі, родичі або й син. Чому б не поїхати і вам до концтабору — подивитись, розпитати? Їдьмо!..
Одного якогось дня ми й поїхали. Надія Квітка в конятаборі була наче „своя": все знала — куди йти, до кого по чергі звертатися. Знала й „закони" та всі „порядки" концтабору. До того й говорила непогано по-німецькому. Вона й представила мене начальникові концтабору капітанові Трішманові. Знайомлячись, я сказав йому, що я директор кооперативного Союзу в Холмі і що я хочу розпитати й пошукати, чи нема когось із моїх родичів або знайомих серед полонених: Капітан не тільки що дозволив, але й пішов з нами по таборі. Проходячи по таборі, я почув ж хтось не то про себе сказав, не то вигукнув: „Отаман Гонга! Отаман Лютий!"… Я, здивований цим, зупинився і став розглядатися чи хтось не подає мені якогось знаку, але нічого ніде не помітив, хоч побачив, як до нас поміж полоненими наближається такий самий нещасний полонений. Трішман запитав його чого він хоче і сказав йому почекати поки ми обійдемо табір і будемо вертатись назад.