Арешт і тюрма
4-го червня 1942 року, десь так о годині 10-ій, прийшли до Союзу два есесівці і „попросили" мене до шефа гестапо „на побачення". В гестапо, замість до шефа, повели мене інших два есесівці в кінець коридору, відімкнули двері до підвалу і сказали мені йти в темноті сходами вниз. Замкнули двері на ключ, а я стояв на сходах, що вели в льох, як у мішку — темно-претемно. Нащупуючи ніском черевика в заглибинах сходи, почав я сходити вниз, повзучи рукою по клейкій від бруду вологій стіні. В підвалі було якось сіро, не так темно як на сходах. Переді мною бовваніла якась жива постать, але нерухома й мовчазна, розпізнати вже і зблизька не можна було — чоловік це чи жінка. На мої звернення й запити жодного звуку-відповіді не було. Аж за годин дві, а може більше, мовчазна ця постать озвалась пошепки, і я дізнався, що це був полковник Трейко. Його так стортурували, що він не міг чи боявся слова промовити.
Іван Лютий-Лютенко з дружиною Ольгою і сином Юрієм у Холмі (1943 рік).
Відчинилися з коридору двері і сказали мені йти нагору. Один есесівець спереду, а другий за мною, йдемо довгим коридором до закритого „подвір'я", куди заїжджали з вулиці автомашини і де вешталися день і ніч есесівці з заарештованими людьми. На цьому „подвір'ї", освітлюваному день і ніч разючо-яскравим електричним світлом, привели мене вартові під каюту, яка мала тільки одну стіну муровану, а три інших стіни були з суцільних вікон. Есесівець відімкнув двері і сказав до в'язня, що сидів з опущеною на груди головою — „Виходь!" В'язень вийшов, а мене впустили на його місце в каюту. Замикаючи на ключ двері, есесівець сказав до мене по-польському: „Там било цємно, а ту бендзє ясно". Я не збагнув чому й для чого він це каже, але за годин дві я вже почав роздумувати, де ліпше: в темному підвалі чи в ясній каюті? Ця каюта була навидноті для всіх, що ходили по „подвір'ї" чи в'їжджали з вулиці або виїжджали. Яскраве світло так било з усіх боків, що в очах пекло ніби кропивою. Очі самі заплющувалися, але спати не можна було.
На допити мене не викликали, це значить — не били, не мучили, бо допити велися завжди після биття і страшних тортур. Я вже губив орієнтацію коли день, а коли ніч, бо світло безперестанку різало очі і рух на „подвір'ї" ніколи не вщухав. На сон не збирало. За якийсь час я почав розрізняти коли день, а коли ніч: як тільки за стіною, при якій стояло моє ліжко, розпочинався стукіт, гримання, крики, стогін, янчіння, то це починалася ніч, бо есесівці почали допити, тобто — катування нещасних людей. Коли мої нерви вже не витримували, я розкутував із простирала голову й зривався на ноги, щоб пройтися по каюті, тоді до мене прибігав той есесівець, що говорив по-польському, і кричав:
— Спи! А як не спиться, то заплющ очі й лежи! Чуєш? Спи!.. Їж часник. На! — і давав мені жменьку зубків часнику.
Лежачи отак із заплющеними очима днями й ночами безсонний, думаєш, роздумуєш і передумуєш усе, що збереглося в пам'яті ще від дитинства. Раптом думка-запит: Чого я тут?.. І починаю перетрясати в думках усі випадки та мої вчинки, що могли стати причиною мого ув'язнення. Спадає на думку здогад, підозра: „Це хтось набрехав". „Хтось щось доніс". Були ж уже такі випадки, що в мене гестапо забрало документи, бо свої донесли, що я відвідую президента Андрія Лівицького і ношу йому гостинці… Носили ж до староства усне донесення Остап Луцький і Зенон Пеленський, що „директор Лютий продає контингентові товари" (горілку, цукор і т. д.). Коли ж староста зажадав, щоб вони зробили донесення на письмі і підписалися, то вони, як ті шельми, тишком-нишком повтікали…
Але хто це і за що тепер мене сюди посадив? Чи не шкіри спричинили мені ці муки? Це тоді, як мґр. Крушельницький похвалився мені, що купив для Союзу шкіри на чоботи, яких на ринку вже бракувало. Добре, що купили, — кажу, — але трохи задорого, переплатили. „Може й так, — каже Крушельницький, — але то свій чоловік, посол Скрипник, хай заробить." Я нічого не сказав; не лаяв ні його, ні Скрипника, за що тут доносити?.. А може це хтось із галичан мститься за те, що я однаково, по-соборницькому, ставлюся і до уніятів, і до православних; що не цькую православних, петлюрівців, на яких скоса, принизливо дивляться націоналісти розколеної ОУН, що позбігалися з усіх кінців на Холмщину після пакту Ріббентроп-Молотов, бо вона стала найбільшим скупченням українців під німецькою окупацією.