Пригадалось також як наші старшини підлесливо нагороджували хрестом шефа гестапо, а я протестував проти цього, за що той шеф Кріґер пізніше погрожував мені двома пістолями в руках. Проповз як кіноплівка перед очима випадок із жидами, що їх моя жінка Ольга потайки від мене переховувала вдома… Або ніби вчора: йдучи на працю, бачу коло юденрату сидять жиди, а трохи сто даль — лежить дитина-жидівочка вбита. Я й кажу до жидів: „Чого ви тут сидите?.. Чого ви чекаєте? Втікайте в ліс!" Хтось із жидів доніс, і мене того ж таки дня мало-мало не розстріляли, чудом врятувався від смерти. Але думки-фільми не заглушують есесівського катування в'язнів за стіною. Це вже хтозна котра доба мого безсоння, моєї муки без води і без убиральні, бо шлунок зовсім не працює. Чи не жде мене тут божевілля?..
Автор після звільнення з німецького ув’язнення в Люблині, де перебував шість місяців
Думки перервав раптовий виклик есесівця, що відмикав двері — „Виходь!" Загнали нас душ тридцять в тягарову автомашину і їдемо. Куди? — ніхто не знає. Світає. В'їжджаємо в якесь місто чи містечко. Придивляюсь крізь дірку в брезенті, здається Люблін. Стаємо. Так. ми в Любліні. Тюрма. Розподілили нас по камерах. Німецька жорстокість на кожному кроці, але мені здається, що все це не таке вбивче, не таке пригнобливе, як жахливі муки, тортури та рев і вереск за стіною при разючому світлі вдень і вночі.
Під час моїх страждань холмська громада зі своїм улюбленим архиєреєм Іларіоном (Огієнком) та моїми приятелями — Борисом Ржепецьким, Іваном Драбатим, Іваном Крамаренком, Володимиром Буткевичем, Антоном Гулем та іншими, ризикуючи своїми підписами, внесли прохання за моє звільнення. Управа Союзу від себе звернулась з проханням до губернатора, доводячи, що „Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки, — він постачав німецьку армію торфом"…
І ось викликають мене з камери з речами. Приводять до авта, відчиняють двері і кажуть мені сідати на задньому сидінні, де вже сиділо дві жінки таких об'ємистих, що третьому сісти поряд із ними було неможливо. Есесівець через двері почав човпти чоботом крайню жінку, а потім зайшов з другого боку і почовп чоботом другу, „сідай!" — каже до мене. Я сів унизу посередині, де були ноги жінок, бо на сидінні „гуманний" есесівець місця для мене чоботом таки не зробив. У дорозі я довідався, що це дві полячки. Їх так есесівці збили, так скатували, що вони порозпухали як бочки! Привезли нас до гестапо; мене висадили, а жінок повезли далі. Заходжу до гестапо і прошу, щоб мені дали якийсь документ, що я вільний.
— Нащо тобі документ? — питає гестапівець.
— Щоб знов не арештували, — кажу.
— Крім нас тебе ніхто не може арештувати. Йди додому.
Несподівана зустріч
Якось одного дня збирався я їхати в комерційних справах до Володави. Їдемо з фурманом бричкою. Доїжджаємо до станції Холм і що це? Станція і все довкілля станції залюднені. Довідуюся, що це втікачі з Полісся й Вопині, що їх зайняли вже большевики. Втікачів було, мабуть, зо дві тисячі. Ми зупинилися. Ходжу я поміж натовпом, розпитую звідки хто, розгляддаюся на всі боки, чи не натраплю на когось знайомого, і раптом мій зір зупинився на знайомому обличчі. А-а, та це ж той пан староста, що прогнав мене з Полісся! А поруч — його референт. Але й він упізнав мене, ховає голову в комір і втікає, тиснучись у натовп, — Чого пан спроста втікає? — гукнув я здалека, прямуючи до нього.
— Я?.. Я не втікаю. Я хворий, — відповів нервово загробним голосом пан староста і ще глибше втягнув голову в комір між підняті вгору рамена й горблячись, — Я минулої ночі перейшов нелегально кордон. Не називайте мого прізвища ні титулу мого, бо я вже ним не користуюсь. Польщі вже нема!..
— Ходіть зі мною. Ідіть обидва. — запропонував я.
Староста і його референт якось неохоче, непевно, скрадаючись, ніби щось підозріваючи, пленталися за мною. Я догадався, що вони були заскочені моєю пропозицією і не знали що в мене на думці з ними робити і куди я їх поведу. Так привів я їх зо своєї брички та й кажу:
— Прошу, сідайте…
Я відпустив їм своє заднє сидіння, в сам сів на козли, поруч кучера.
— Вези нас додому. — сказав кучерові.
Приїхавши додому, а в першу чергу запропонував панам покупатися, а служниці Гелі сказав, щоб наготувала панам чисту білизну, нові костюми й давала їм їсти й пити та доглядала їх два дні, аж поки я повернуся з Володави.