Приїхати з Володави додому, застав я „моїх панів" справжніми панами, не такими, як підібрав їх по дорозі. Геля їм розповіла про мене, який то я „добрий, чесний, справедливий", і вони, як це поляки вміють, почали панкати мені за кожним словом, солодко й улесливо дякувати за білизну і костюми.
— Ми не чекали і не сподівалися від вас такого піклування й добродійства. Як, чим і коли ми віддячимось вам? — турбуваляся вголос мої пани.
— Ну, а що ж ви думаєте робити, панове? — запитую їх.
— Ми ще нічого не вирішили. Куди йти і з чого почати, — самі не знаємо. Ми без документів… Документів нам треба…
Пішли ми всі троє до мого знайомого фотографа-жида (тоді жиди ще не сиділи в ґетто), зробили фотографії Після того пішов я з фотографіями і потрібними даними до бургомістра Холма, попросив і дістав документи. Один із них захотів їхати до Варшави, а другого, що родом був із Холма, влаштував я через знайомих поляків у Любліні в Центральштелле, де майже всі становища займали поляки-райхсдойчі. Так я розпрощався з моїми колишніми гонителями, ні одним словом не натякнувши їм, що я все пам'ятаю, що не забув того, як вони мене розлучили з жінкою, як „учціво" вигонили з хати як собаку.
Коли цей колишній референт старости розказав своїм колеґам на праці в Любліні, як староста і він „по-панському" актували мене на Поліссі та як я „по-хлопському" відплатив їм за це в Холмі, то авторитет мій у Центральштелле виріс аж он як! Двері мені відчинялися навстіж, і все, чого я потребував для Союзу, завжди безперешкодно діставав. Крім цього, поляки мене прикривали в моїх ґешефтах, що не завжди вважалися легальними, особливо щодо різних допомог харчами вашим людям, що були в біді.
Їх приловили „на гарячому"
Десь перед самим виїздом із Холма, коли большевики зайняли Ковель, мені один знайомий німець сказав, що в холмській тюрмі сидять заарештовані 42 українці-націоналісти, переважно бандерівці, присуджені до розстрілу. І що завтра, здається, їх Усіх постріляють. Я негайно, взявши з собою Бориса Павловича Ржепецького, поїхав автом до коменданта СС на Генеральне Губернаторство в Любліні, мого знайомого, і запитав його, це правда, що заарештовано українців і що їх завтра мають Розстрілювати.
— Так, — каже, — правда. Їх приловили „на гарячому" як вони роздавали листівки з закликами до повстання проти німців.
— Пане коменданте, і ви вірите цьому?.. Кому тепер спаде на голову революцію робити чи повстання! Це чиясь провокація. Ви ж самі знаєте, яка тепер „любов" між українцями і поляками… Випустіть їх, прошу вас. Там же серед них чимало моїх працівників Союзу. Вони нічого не винні. Це якась провокація.
— Якщо підпишетесь за них, то я розпоряджуся і їх випустять. Але пам'ятайте і нарікайте на себе, не на мене, як щось вийде з ними не так, як ви кажете. А підпис є підпис… Добре?..
І я підписався за всіх, хоч між ними були й такі, що не варті були моєї поруки. Коли ми з Борисом Павловичем приїхали з Любліну додому, то всі „арештанти" — і хлопці, і дівчата — були вже в Союзі і, скиглячи та заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я вирвав їх із лабет неминучої смерти.
„Мир" архиєреїв
Праця й обов'язки директора Союзу не залишали мені вільного часу для церковних справ, якими я завжди цікавився і в міру можлнвости анґажувався в активну працю, тому моя церковна активність тепер зводилась тільки до матеріяльної допомоги. Крім катедрального собору в Холмі, ніде не бував, але приятелі та знайомі, що приїжджали до мене з усіх кінців Генерального Губернаторства, розповідали неймовірні новинка про наших нововисвячених архиєреїв: інтриги, наклепи, сварки і всяку всячину, а спричинником цього розгардіяшу мав бути, нібито, єпископ Мстислав (Скрипник). Мене турбувала незлагода між православними архиєреями, але, не знавши причин, не міг я судити хто з них винен, бо всі вони були, здавалося, порядні люди, добрі патріоти і винуватити когось із них я не наважувався. Але якось у 1944 році потелефонував до мене президент Андрій Лівицький і сказав, між іншим, щоб я, коли буду у Варшаві, зустрівся з ним. При зустрічі президент мені розповів, що єпископ Мстислав бунтує своїх собратів-єпископів проти митрополитів Полікарпа й Діонисія. І що митрополит Діонисій жалівся йому на єпископа Мстислави і митрополита Полікарпа за неправдомовність і незаслужені звинувачення (чи й доноси). При цьому митрополит Діонисій просив президента Андрія Лівицького вплинути своїм авторитетним словом на розбриканих архиєреїв, бо це дуже шкідливий об'яв для Церкви і небезпечний приклад своїми наслідками.