Мрії бути офіцером
Ще на курсах я викладав теорію і практично вів фізичне виховання, бо дуже любив спорт і вмів добре подавати команду. Мені дали рангу старшого унтерофіцера. Інспекторами були в вас полковник і два офіцери. Той полковник часто намовляв мене не йти до війська і продовжувати далі навчання, але мені дуже хотілося бути офіцером, і я таки пішов у солдати.
На військовій комісії, побачивши будову мого тіла, мене хотіли причислити до артилерії, але я впросився до піхоти, бо в піхоті було багато моїх товаришів і знайомих. Мене приписали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою, в команду „вольноопрєдєляющіхся". Тут під Москвою пробув я зо два місяці. Подружив із москвичем Ваньою Язиковим, що його батько мав найкращі бані в Москві. Часто ходили з Ваньою до його заможних батьків, випивали, забавлялися. Але одного разу ми, загулявшись, запізнилися до полку: замість 11-ої години, прийшли о 1-ій годині ночі. Нас „попросили" на гауптвахту і там сказали, що ми вже ніколи не повернемось до своєї команди. Згодом виявилося, що хтось із солдатів зневажив ударом „в рожу" вартового офіцера. Про це донесли командувачеві Московського округа ген. Морозовському, і він приказав, щоб усіх, хто запізнився, вислати на фронт, без права повернення в школу прапорщиків.
На фронті
На другий день нас, як мальованих, посадили в ешельон, разом з маршовими ротами, і повезли на фронт. За тиждень ми були в Мінську, де нас приділили до 8-го Московського ґренадирського полку. Молоді офіцери, що потребували поповнення, дуже добре до нас поставилися. Командир роти розповів нам, що три дні тому відбувався завзятий бій з німцями.
— Ще й досі висять на дротах трупи наших офіцерів, — казав він, махн. вши рукою туди, де вони висіли, — і їх обов’язково треба якнайскоріше підібрати. Якщо ви це зробите, то негайно підете до школи прапорщиків і будете поставлені до нагороди медалями, — підкреслив командир роти.
Щоб добратися до тих трупів, що висіли на колючих дротах, треба було перебрести річку Шару, і ми пішли вбрід. Завдання було не з легких. Дія відбувалася в небезпечному місці, так би мовити, на очах ворога, що недалеко за дротами чигав у шанцях на нові жертви, на наше життя. До того ж ми були новачки на фронті; це було перше наше хрещення вогнем і кров’ю на фронті. Все ж таки, долаючи страх і перешкоди, ми досягнули свого коштом легкого поранення двох учасників. Трупи вбитих солдатів, а між ними і прапорщика Варшавського ми принесли.
Командир батальйону розпорядився службовою дорогу поставити нас до нагороди медалями. Небавом полк відправив нас до команди „вольноопрєдєляющіхся", що стояла у Ржеві Смоленської губерні. У Ржеві пробули ми не цілих два місяці. Там видали нам нове обмундирування і порозсилали нас у військові школи — кого куди. Мені випало їхати аж у Тифліс до школи прапорщиків.
З Тифлісу до Омська
При виїзді мені видали документи на руки і я, їдучи на Кавказ, заїхав додому. Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати. І раптом я до хатні.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли, а тільки ахали й охали, обціловуючи мене. Пробув я вдома два дні. Поплакали, наговорилися. Розповідали мені про все, що сталося в селі й околицях за час моєї відсутносте. Розпитували мене про моє життя-буття у школі та в „москалях". Почистили мене, очепурили як ляльку і я, звільнившись із цупких обіймів заплаканої матері й сестри, поїхав через Харків і Ростов-на-Дону до Тифлісу, Коли я приїхав до Тифлісу, то виявилось, що там у школі прапорщиків немає вже місця, і мене відправили аж до Омська (Сибір), Там приділили мене до школи прапорщиків ч. 2. В Омську я вперше в моєму житті зустрівся з галичанами. Це були полонені „австрійці". Вони там обслуговували нас, прибирали, чистили, огрівали школу тощо.
За вісім місяців я закінчив школу прапорщиків, але нас ще протримали там два місяці. Возили нас на тактичні вправи за 200 верст від Омська. Під час навчання у школі ставлення викладачів до мене було добре, прихильне, хоч мої топографічні завдання буди нікудишні. Мені завжди допомагав у цьому штабс-капітан — поляк. Шістьох нас і двох офіцерів двічі посилали аж до Іркутська по японську матерію яснозахисного кольору на обмундирування та інші речі для школи прапорщиків ч. 2.