Перша українська церква Св. Покрови, збудована вигнанцями, після освячення 1945 року.
Будинок у Мюнхені на Дахауерштрассе 9, в якому містилася УАПЦерква Св. Покрови
На одному із засідань парафіяльної ради було схвалено постанову влаштувати в Мюнхені наскільки можна численнішу панахиду за незчисленні жертви Великого голоду 1932–1933 років і за всіх українців, що полягли на Україні і поза межами її за волю України. Панахида мала закінчитися публічною маніфестацією проти большевицького народовбивства. Тож перше всього треба було здобути дозвіл американської окупаційної влади на проведеним такої маніфестації. Виделеґувалн нас п'ятьох: три священики — Дубицького, Долинського і ще одного (прізвищв не пам'ятаю) та мене і Саюка, як голову і секретаря парафіяльної ради. Говорити за нас мали о. Дубицький і секретар Саюк, бо вони найкраще знали німецьку мову і по-англійському торопали. Прийшли ми до коменданта, американського жида, що відав цивільними справами в Мюнхені. Просячи дозволу на маніфестацію, Саюк мусів пояснити коменданттові з приводу чого і для чого вона організується. І Саюк сказав, то панахида буде за тих українців-селян, що померли від штучно вчиненого Москвою голоду на Україні в 1932–1933 роках, а маніфестація — як протест проти такого народовбивства і пересторога для вільного ще Заходу що несе людству комунізм. Тільки но закінчив Саюк свою репліку, як комендант оскаженіло вибухнув крикливою лайкою і погрозами:
Парафіяльна рада і причет Св. — Покровської церкви в Мюнхені весною 1949 р. (зліва направо): Іван Лютий-Лютенко (голова), протодиякон Віталій Коваленко, диригент Петро Курнленко, п. Саюк (секретар), протоієрей Палладій Дубицький (настоятель), диякон Микола Поліщук, Олександер Теребуш (член).
— Як ви наважились знеславлювати найбільшого і найвірнішого союзника США у війні проти найстрашнішого ворога людства — гітлерівської Німеччини?! Ви коляборанти Гітлера! Ви нацисти! „Раша" величезні людські І матеріальні втрати понесла у війні з наці-фашизмом, а ви будете її оплюгавлювати, ганьбити?! Я накажу вас заарештувати й передати совєтскій комісії для покарання!..
Почувши такий лайливий ораторський виступ американського большевика-жида, о. Долинський і його собрат (прізвища не пам'ятаю) підібрали поли в руки і втекли. Залишилося нас троє — о. Дубицький, Саюк і я. Не час і не місце відсварюватися чи сперечатися було нам із свідомим американ-большевиком. Це був час, коли ніхто з утікачів від комунізму не знав, що його чекав і яке його буде завтра. Совєтчики потайки й одверто полювали за тими, що не хотів вертатися „на родіну", а союзники їм якщо не помагали, то й не перешкоджали. Як-не-як — союзники, тож ішли їм на руку!
Та я таки заперечив. Добув із кишені посвідчення, що я сидів у гітлерівській тюрмі, тицьнув його ближче до комендантового носа, кажучи:
— Я не нацист! Я не колаборант Гітлерів!..
Комендант, пробігши очима посвідчення, узяв пальцями за ріжок, але я смикнув його до себе і сховав у кишеню. Моя нечемність супроти коменданта і його замішання, що відбилося на обличчі після прочитання мого посвідчення, придало відваги о. Дубицькому і Саюкові, й вони взялися виправдовувати себе від його закидів. Комендант зм'як, ніби не той став, і каже:
— Добре, я дам дозвіл на маніфестацію, але на твою відповідальність! Ти мусиш підписатися, що береш на себе відповідальність за все, що може статися під час маніфестації! Згода?
— Так, — кажу. — Я підпишуся.
Узявши папірця-дозвіл, подякували і вийшли в коридор. А тут вам назустріч та сама панянка, що сиділа в куточку канцелярії і щось писала не підносячи очей на нас, коли комендант лякав нас погрозами.
— Не бійтеся. Не звертайте уваги на його залякування. За день-два його вже тут не буде. Це я напевно знаю від полковника, що займе його місце. Він тут наробив немало поганого… — мовить до нас панянка по-російському з українським наголошуванням деяких слів.
Ми подякували їй і, догадуючись, що вона, мабуть, секретарка цього полковника, який буде комендантом, попросили число її телефону. Вона без викрутасів дала нам свій телефон, ще й сказала: „Якби щось сталося, я вам допоможу".