В парафіяльній канцелярії застали ми чимале зборище людей. Священики, що втекли від нас, очевидно, розповіли як нас приймав комендант-большевик, а може ще й від себе щось прибавили. і люди насуплені щось собі бурчали потиху. Голосно й одверто виступив проти нас наш владика Михаїл (Хороший):
— Нащо це все здалося? Якась маніфестація, протести, крики, хуліганство. Відслужити панахиду, помолитися за покійних, як Бог приказав, і все. А то ще якусь маніфестацію задумали, якесь хуліганство…
— Ніякого хуліганства ніхто не збирається робити. Буде панахида, яка закінчиться маніфестацією нашого протесту проти большевицького народовбивства. Така була постанова і так буде. Ми вже й дозвіл на це маємо. Для цього ми й пішли на скитальщину, щоб за безправний народ наш голос підносити, за Україну заступатись. А хто пішов на еміграцію для того, щоб себе самого зберегти, то нехай сидить тихо і не перешкоджає нам робити нашу роботу! — відповів я трохи грубовато на виступ владики Михаїла.
Почувши, що ми маємо дозвіл на маніфестацію, люди побадьорішали. голосніше заговорили поміж собою, а дехто й похвалив мене за те, що я сказав — наш обов'язок і завдання заступатися за наш народ і Україну.
Почалися приготування. Промовці були в нас і духовні, і політичні. Хор Городовенка був до нашої диспозиції. Все інше також було, або не становило особливих труднощів його набути. Потрібно було великої маси людей. Якнайбільше людей, щоб надати маніфестації імпозантний вигляд загального протесту проти большевнків-народовбивців.
Похорон митрополита Александра Пінського (Іноземцева) в Мюнхені.
Більшість українців, як і всюди на еміграції, становили галичани і закарпатці — уніяти чи греко-католики, які до трагічного голодомору православних українців ставились тоді не дуже співчутливо, а то Д критично. Велика більшість із них була в полоні ідей донцовського націоналізму, що сепарувався під проводом Степана Бендери від решти українців у „блискуче відокремлення" в „таборових республіках" окупованої Німеччини, і не брала участи в цих імпрезах, що не мали бандерівського духу. Заініціювавши панахиду і маніфестацію від Свято-Покрівської парафії УАПЦ, ми боялися, що нашого почину греко-католики не підтримають, а залякані большевицьким терором православні „східняки" також зі страху не прийдуть. І наш задум буде малопомітний або й провалиться цілковито. Тож основною проблемою перед нами стояло настирливе питання: де взяти людей, маси народу?..
Хтось порадив звернутися до проф. Івана Вовчука, що був тоді довіреним у Бандери вождиком для „східняків" і діяв тільки в загороді „блискучого відокремлення", пройнявшись ученням націоналістів-католиків, що православ'я — московське, а все, що московське — отже й православ'я — треба ненавидіти, заперечувати, нищити. Зустрівшись принагідно з Іваном Федоровичем, я натякнув йому, що наша Свято-Покрівська парафія готується до панахиди за жертви Великого голоду 1932–1933 років, але він, не дослухавши до кінця моєї думки, якось індиферентно сказав:
— Ми, як відомо, панахидна нація, і чи буде в нас у загальному рахункові одна панахида більше чи менше, це не матиме ніякого значення і на українській справі не заважить ані трохи.
Коли я таки закінчив свою думку і сказав, що панахида повинна закінчитися величезною, якнайчисленнішою маніфестацією нашого протесту проти большевиків, то Іван Федорович умить змінився на обличчі й бадьоро схвалив:
— Оце діло! Прекрасна ідея! Це обов'язково треба зробити в якнайширшому засязі і якнайголосніше. Я поговорю з Михайлом Сердюком, що відає справами молоді, і він, якщо погодиться, зробить маніфестацію масовою.
Найближчої неділі прийшов Сердюк до церкви, і ми обговорили все детально, радіючи захопленням енергійного й ініціативного Сердюка, що справді щиро і з цілковитою посвятою віддався справі організування масової маніфестації, ангажуючи до цього кипучо активну Спілку української молоді.
Панахида і маніфестація
У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста вийнятково багатолюдна панахида. Два єпископи — Михаїл та Ігор і двадцять священиків, понад триста хористів із різних хорів під магічною рукою славного дириґента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірхе не вміщає людей, що в молитовній екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння в супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхе і на вулиці маса народу з прапорами, транспарантами, плякатами з написами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхену і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестра і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад сім тисяч народу! Це було, з погляду численности, здається, перше українське чудо на еміграції. Бурґомістер Мюнхену дав безкоштовно для користування маніфестантів 180 таксі і харчі для хористів та гостей. Маніфестація проходила зразково, за пляном, без ніяких перешкод чи конфліктів, під наглядом військово! міліції МР, як і пообіцяв нам американський полковник, що зайняв місце коменданта большевнка-жида. Коли ж маніфестанти проходили повз жидівський табір, то на них посипалось із цього табору каміння, пляшки та інші тверді предмети. В одну мить МР (міліція) кинулась до жидівського табору; що вона там робила, я не знаю, але каміння більше на маніфестантів не летіло.