Українці масово збираються перед церквою Св. Луки на панахиду за жертви голоду 1933 року й за поляглих у боротьбі за українську самостійність.
Урочиста панахида 14 березня 1948 року в німецькій кірсі Св. Луки за мільйони замучених голодом 1933 року й поляглих за волю України.
Українці, що не вмістилися в церкві під час панахиди 14 березня 1948 року.
Похід з вінками вулицями міста Мюнхену до церкви Св. Покрови на поминальний обід. Ця маніфестація зібрала понад сім тисяч людей.
120 вінків у пам’ять жертв штучного голоду і поляглих у боротьбі за волю України складено в церкві Св. Покрови. Перед іконостасом стоять організатор маніфестації отаман Іван Лютий-Лютенко і секретар ПРади п. Саюк.
І панахида, і маніфестація пройшли понад усі сподівання: блискуче! Можливо, що з'єднанню всіх українців як на панахнді, так і маніфестації багато допомогла широкоохопна акція, що велася за об'єднання всіх українських політичних фракцій в реорганізованому Уряді УНР, що в 1948 році остаточно оформився в Українській Національній Раді зі своїм Виконавчим Органом. Але без активної участи СУМ, тобто бандерівців, масовою маніфестація не була б.
Документ німецького політв’язня, виданий авторові американською окупаційною владою в Мюнхені 19 серпня 1948 року.
Похід з вінками вулицями міста Мюнхену до символічної мотиля на цвинтарі Вальдфрідгоф. Зелені свята 1948 року.
Символічна могила на цвинтарі Вальдфрідгоф у пам'ять жертв боротьби за волю України, насипана українськими скитальцями в Мюнхені 1948 року за ініціативою отамана Івана Лютого-Лютенка й п. Саюка.
Була ще одна спроба заманіфестувати силу всеукраїнської єдности: насипання і посвячення символічної могили в пам'ять поляглих борців за волю України, що відбулося в Мюнхені на Зелені свята 1948 року, але тут всеукраїнська єдність показала себе дуже кволою, покаліченою і немічною… Не досягнено всеукраїнської єдности і не створено всеукраїнської сили і на плятформі УНРади, хоч усі політичні фракції, крім гетьманців, увійшли до складу УНРади. Найдовше зволікала ОУНр (бандерівці), домагаючись зміни національного прапора: замість жовтоблакитного, зажадала галицького — синьожовтого. Коли ж фракції УНРади після довгих торгів пішли на компроміс і прийняли вимогу ОУНр, тобто — що синьожовтий галицький прапор стає українським національним прапором, то ОУНр (бандерівці) увійшли до складу УНРади, але місця там не загріли: зфальшували український національний прапор і вийшли з УНРади.
Час проминав. Політичні втікачі з європейських країн зголошувалися на стале перебування до заокеанських держав, а я обрав собі Марокко, куди й виїхав з дружиною і сином Юрієм в 1951 році.
Марокко
Автохтони території Марокко є араби, що примандрували сюди зі Сходу кількома етапами. Автохтонів Марокко розрізняють на чотири племінні групи: бербери, шльо, араби і ріфи. Найстарішим плем'ям Марокко вважаються бербери, що живуть у горах. Це дуже гарне кельтсько-арійське плем'я, горде і войовниче. Бербери займаються скотарством і хліборобством. Плем'я шльо заселює підніжжя гір Марокко і займається городництвом, хліборобством і торгівлею.
Найчисленнішим плем'ям Марокко є властиві араби, що прийшли сюди з Малої Азії найпізніше і поселилися на низинах та вздовж побереж. Араби принесли з собою магометанську віру і поширили її на всі інші племена Марокко. Араби займаються ремісничим промислом, рибальством і торгівлею. Ріфи, правдоподібно, нордійське плем'я, що своїми початками сягає часів Римської імперії, прийняли магометанську релігію вже в Марокко, живуть у горах як також заселюють приморську смугу. Ріфи найбільш войовничі з-поміж усіх інших племінних груп Марокко. Ріфи також найактивніші претенденти на султанський трон. Шейк (провідник) ріфів — Абдель Крим.