В Марокко діють три партії: націоналістична, демократична і комуністична. Остання, щоправда, заборонена не тільки окупаційною владою, але й султаном. Найпопулярнішою і найчисленнішою вважають націоналістичну партію. Прагнення націоналістів — цілковита самостійність і незалежність Марокко. Пляни цієї партії прогресивні й модерні, але методи боротьби — безкомпромісові й терористичні. Демократична партія малочисленна і не має впливу на політику Марокко. Комуністів серед марокканців дуже мало.
Першим французьким адміністратором Марокко був генерал, а згодом маршал Люї Леоте. Він урядував у Марокко від початків окупації (1912 р.) аж до 1925 року. За час його урядування султаном був Сіді Магомет Бен Юзеф V. Леоте вважається найкращим політиком. Характерною рисою його тактики було те, що він робив усе або майже все в порозумінні з марокканцями Він приготував пляни розбудови Марокко, запровадив європейські дільниці, розпочав будову автострад і залізно-дорожної мережі, запроектував парки, врегулював лісову господарку, підніс до належного рівня аграрну продукцію, побудував шпиталі, сиротинці та приюти для бідних. Усе це, розуміється, обійшлося Франції дуже дорого, і ця мудра та занадто добродійна для марокканців політика Леоте не сподобалася Франції, і маршала усунули. Помер Леоте у Франції, але його тіло перевезено до Марокко і поховано в Рабаті. Марокканці називають маршала Леоте своїм батьком.
Роботу, яку розпочав Леоте, продовжували різні губернатори, але вже повільніше, а чималу частину заплянованої праці було перекреслено цілковито. Такі зміни в політиці Франції супроти Марокко не сподобалися марокканцям, і події в Марокко почали набирати протилежного курсу, а дещо згодом почалася фаза визвольної боротьби. Цьому зворотові особливо сприяла Друга світова війна. Під час цієї війни, коли Франція сама опинилася під німецькою окупацією, сталося так, що Марокко окупували американці. Тоді саме появився в Марокко генерал де Ґоль з метою творити на території приязної колонії новий французький уряд в противагу урядові Петена, що пішов на коляборацію з гітлерівською Німеччиною. В склад нового французького уряду ввійшов — не без ролітичного тиску Москви — французький комуніст Торез, як міністер внутрішніх справ. Новий уряд де Ґоля в Марокко зайнявся збільшенням французької армії за рахунок марокканців і французів. Не спав і Торез: він обсадив усі адміністративні уряди, інстанції та стратегічні пости своїми і чужими комуністами! В цій роботі допомагали Торезові советські спадуни і зв'язкові, що безконтрольно вешталися слідом за альянтами. Коли альянти звільнили Францію, Торез вернувся до Парижу, а насаджені ним комуністи Марокко там і залишилися, щоб робити свою деструктивну роботу. За цю їх роботу Франція тяжко платила і платить ще й досі …
В часі війни ситуація в Марокко була тяжка. Всі продукти були на картки і населення жило впроголодь. По закінченні війни ситуація поправилася. Завдяки кліматичним умовам Марокко почало розвиватися швидшим темпом, ніж європейські держави, Піл натиском Москви і її агента Тореза комуністи пробували організувати й легалізувати в Марокко комуністичну партію, але султан не дозволив. Як наслідок цієї заборони в Марокко часто виникали інспіровані комуністами повстання. У цих повстаннях були замішані і росіяни, жиди та інші чужинні. Ці перші комуністичні заворушення треба відрізняти від пізніше повстань, що ними керували націоналісти в марокканських, а може й загальноарабських інтересах.
Зрозумівши ситуцію в Марокко, створену заграванням де Ґоля з Москвою та юдиними акціями Тореза, новий французький уряд, що його очолював Оріоль, змінив генерал-губернатора Марокко, зняв з високих посад деяких комуністів і призначив новим генерал-губернатором Марокко генерала Жуєна. Жуєн продовжував почату роботу уряду — прогнав із Марокко французьких комуністів, комуністів і прокомуністів росіян та всіх жидів-комуністів.
Після економічної та політичної стабілізації в Марокко почали напливати чужі капітали, в основному — швейцарські, шведські, французькі, бельгійські, американські, і Марокко вступило в фазу всебічної розбудови і розквіту. Але внутрішня національно-марокканська проблема та європейсько-марокканські взаємини не були добрі. Національна чуйність марокканців постійно зростала, і вони домагалися урівноправнення з європейцями все більш настирливо. Виникали ускладнення і незадоволення населення.