Дім султана, в протилежність іншим султанам, які висдужливо співпрацювали з Францією, став на боці свого народу. Султан Бен Юзеф V категорично домагався від генерал-губернатора зміни політики — задоволення потреб, що їх добивалися марокканці. Коли напруження між генерал-губернатором і султаном стало нестерпним, Франція, давши Жуенові титул маршала, відкликала його з Марокко, і вимоги марокканців повисли в повітрі. На місце Жуена генерал-губернатором Марокко Франція призначила генерала Ґійома; замість поліпшитись, ситуація при новому генерал-губернаторові ще погіршилася. Криза цим разом перекинулась на самих марокканців. Через внутрішні тертя між собою марокканських провідників сталося так, що деякі шейки на чолі з марокканським пашею Ґляві виступили проти султана, ставши на французький бік. Не зважаючи на це, султан на коронаційній урочистості вимагав від французів зміни політики і самостійности для Марокко. В своїй промові султан одверто домагався, щоб французи — якщо не хочуть задовольняти вимог марокканців, — залишили Марокко. Напруження було небезпечно велике! В Маракеші марокканські змовники разом із французами підготовляли скинення султана, що й сталося згодом. Новим султаном Марокко став Сілі Арафа. Він у супроводі війська і своїх прихильників пішов походом до столиці Марокко — Рабату Султана Бен Юзефа V усунули тихенько і вивезли спочатку на Корсіку, а потім на острів Мадагаскар.
Новий султан був старшого віку й індиферентний, тому й виконував усі директиви французів беззастережно. В адміністративних урядах Марокко також зайшли зміни. Прихильники Бен Юзефа V відмовлялися співпрацювати з новим султаном — Сіді Арафом. Марокканці глибоко пройнялися зміною султана і почали бойкотувати всі зарядження нового султана і французьку владу. Відмовлялися працювати, не купували французьких виробів, перестали курити, не їздили автобусами й залізницею, працювали під час національних свят, закривали торгівлю на кілька днів чи тижнів, не працювали в п'ятницю тощо.
Все це дошкульно відбивалося на бюджеті Марокко. Пізніше було ще створено широко розгалужену таємну організацію націоналістів. Кільканадцять тисяч молодих націоналістів заприсяглися вмерти за волю своєї Батьківщини і підписали присвяту власною кров'ю. Як наслідок цього почалася терористична діяльність у Марокко. Терор стосовано спочатку тільки до мароманців-зрадників, але згодом було його поширено і на французів; дещо пізніше терор набрав масового характеру. Така ситуація тривала два з половиною роки. Після кількох агентатів султан Сіді Араф залишив трон і виїхав до Танжеру. На трон султана повернувся Бен Юзеф V. Повернення улюбленого султана до Марокко було тріюмфальним! За тиждень перед приїздом Бен Юзефа V до Рабату всі готелі були зайняті, а народ три дні чекав надворі, щоб привітати султана. Це свято радости тривало два місяці — день і ніч — без перерви для багатьох тисяч народу з цілого Марокко. Так шанобливо вітали марокканці свого улюбленого султана, що твердо й непохитно захищав права свого поневоленого народу і добивався державної незалежности Марокко.
Чисельно найбільший чужий народ у Марокко — іспанці. Велика кількість еспанців поселилася у Марокко після громадянської війни в Еспанії та приходу Франка до влади. Більшість із них — прокомуністи і комуністи. Другий за кількістю чужий народ, що живе в Марокко, це португальці. Далі йдуть італійці, греки та інші.
Зі східньоєвропейських народів найбільші російська і так звана малоросійська еміграції. Це в основному залишки „добровольческой армии", що після поразки на Україні розмістилися вздовж середземноморського побережжя в Тунісі, Альжірі й Марокко. Може 30 % цих поселенців це росіяни, а 70 % становлять зросійщені українці та інші. Більша частина цих колишніх солдатів і старшин пішла добровільно до французького легіону, а решта розпорошилася робітниками на різних фізичних роботах та службовцями по урядах ті установах. Діставши громадянство після шести років життя в Марокко, більшість їх влилася в потік французького життя, але не асимілювалася. До Другої світової війни ця еміграція була більш-менш організована і нараховувала кілька тисяч осіб, але в дальшому ході часу стала підупадати, нидіти. Під оглядом релігійним і культурним ця еміграція занепадає, пускається на крадіжки і пияцтво.
Після Другої світової війни, коли большевики досягли апогею перемоги, біля 80 % цієї еміграції стали звеличниками червоних. Чимала частина їх добровільно зголосилася до совітського консула та совєтської місії, що приїхала до Рабату, і взяли совєтські пашпорти, прийнявши совеєське громадянство, Ці люди настільки вчаділи комуно-російською перемогою, що влаштовували коштовні бенкети на честь совєтської місії та консулів, де на сміх виявляли своє безглуздя, вивішуючи поруч портрети царя і Сталіна.