Приїхав я з родиною 1951 року до Марокко. Хоч це вже було на шостому році після капітуляції розгромленої нацистської Німеччини, але Марокко, як і всі інші країни, латало свої фізичні й економічні діри і працю чужинцеві знайти було не легко. Довелося немало находитися та постукати не в одні двері. Нарешті, завдяки знайомим американцям, а ще більше, мабуть, своїй непосидющості, я влаштувався на працю у великій французькій фірмі в Федала, що заготовляла фрукти, овочі й городовину для постачання ринків та оптових крамниць. Я мав доглядати за доброякісним виконанням праці робітників, чистотою, ретельним сортуванням та солідним опакуванням продуктів. Перебирали, сортували і складали городину й овочі жінки. Кожна жінка-мати могла брати з собою на працю дочку-підростка, як допоміжну силу. Цим підросткам платили мізерні сантіми або й зовсім нічого не платили, хоч їхня шустра вправність давала інколи більшу й кращу продукцію, ніж старших віком робітниць; їхня праця йшла цілковито на рахунок матерів. У фірмі панував суворий „закон", що ніхто з робітників не мав права їсти жодних продуктів. Для того, щоб ніхто з робітників не ігнорував „закону", фірма оплачувала потрібну кількість арабів-марокканців, і вони сумлінно стежили, щоб ніхто з матерів чи підростків не наважився їсти продуктів фірми. Коли ж приловили когось на гарячому „злочині", що кинув ягоду в рот чи горошину, то, хто б він не був, карали биттям. І били брутально, без найменшого милосердя навіть до підростків-дітей!.. В мої обов'язки входив і нагляд за цими гарапниками-арабами, і там, де було треба, я мав би їх підбадьорювати, щоб міцніше били… Виходило, в моєму розумінні, що я також мав бути гарапником, але старшим — не цим, що б'є, а цим, що підбадьорює бити.
З усім у фірмі я погоджувався і все в мене там ішло добре, але з обов'язковим „законним" биттям робітників я не міг ніяким чином погодитися. Це огидне биття жінок і підлітків мучило мене і нервувало, але я старався його „не бачити". І хто кого бив?.. Марокканці — марокканців! Свої — своїх… НІ, я проти такого „закону"! Дивлячись як араб-марокканець періщить без жалю таку арабку-марокканку як і він, мені спало на думку, що й на моїй Україні ворог-окупант, проти якого я кілька років боровся зі зброєю в руках, так само наймає бездушних покидьків суспільства з-поміж українців, щоб били українців — жінок і дітей, які відробляють кріпацьку повинність на ланах державної панщини, щоб вони не збирали колосків на стерні „не обкрадали держави дозрілого соціалізму і недозрілого ще комунізму".
Довгенько терпів я, тамуючи в серці обурення проти заведеного в фірмі „порядку", а нарешті не стерпів і пішов до господаря. Почав йому доводити, що тепер уже 20-й вік, що биття вийшло з моди давним-давно, як нерентабельний засіб корегування людських вад. Зрештою, кажу йому, це гріх перед Богом і сором перед людьми бити людей!
— Що, що?.. Кажеш, не бити? — вилупив очі на мене француз, упевняючись, мабуть, чи я жартом, а чи серйозно почав із ним розмову. — „Не бити", — повторив із сарказмом і зайшовся, червоніючи на обличчі, диким реготом. — Не бити — це значить дати волю цим свиням, хай жеруть досхочу, чи не так? Та вони ж усе стереблять, а для мене це — знаєш що? Банкрутство! Банкрутство, якого я боюся й не хочу. Тому тре= ба бити, бити!
— Я й на мислі не мав того, чого ви боїтеся і чого не хочете, — почав я. — Я просто казав і кажу не бити і не звертати ніякої уваги на те, чи хто що їсть чи не їсть. Хай їдять. Поїдять два-три дні й перестануть. А якщо й їстимуть, то дуже мало; вони не з'їдять ні десятої частини того, що фірма витрачає на цих наглядачів, що б'ють жінок і дітей, щоб не їли, а самі їдять, ще й додому носять.
Так і залишилось — не переконав ні я його, ні він мене. Але після того биття для мене стало ще більш огидним, нестерпним. Одного дня, вже перед вечором, помітив гарапник, що дівчатко-підліток тримало в руці жовту сливу і як звичайно, взявся її бити. Підбіг я до нього і так пощирому обкалатав його з усіх боків кулаком, що мені аж на душі полегшало. Це був для мене прощальний день із фірмою „Джан". На другий день мене звільнили з праці, бо не впорався з завданням: замість підганяти араба, щоб дошкульніше бив жінок, — найняв боки арабові!
Так я залишився без праці. Почалося знову ходіння та розпитування як би то де влаштуватися на працю. За недовгий час мого перебування в Марокко нажив я собі чимало приятелів, а ще більше знайомих, І всі вони хотіли допомогти мені своїми порадами. Серед них найшлися й фахові будівельники-столярі, що радили мені купити землю під будову житлових будинків та спільно з ними взятися за це прибуткове, як вони казали, підприємство. Саме трапився відповідний участок землі в гарній комерційній зоні, і я дав завдаток. Коли ж я сказав про це майстрам і запропонував, що можемо починати працю з будовою мешканевих домів, то мої дораджувачі-фахівці почали чухатися і нарікати, що не мають грошей, що хтозна чи той задум буде мати успіх і т. д. Я побачив, що треба мені думати самому і не покладатися на чужий розум і поради.