Час ішов. Минали дні й тижні, а мої прибутки не кращали. Хоч я й любив комерцію, але ставши реальним комерсантом без капіталу, без знання мови, серед чужого оточення і звичаїв, я вже починав нарікати на себе, чому я взявся за торгівлю, коли вона така скнара, що не дає мені належного прожитку. Сиджу в крамниці, ніхто не перешкоджає думати й передумувати невеселі думки, що насідали на голову, як раптом перебив їх (може, новий клієнт?) несподіваний чоловік, увійшовши до крамниці.
— Ви русскій? — запитує, привітавшись.
— Українець, але по-русскі розумію і можу говорити, — відповідаю — Ето всьо равно, — з усмішкою на веселому обличчі сказав інтелігентний і симпатичний з виду чоловік.
„Ну то й чорт з тобою, як для тебе „всьо равно", — подумав я, але не сказав нічого.
Так почалося наше знайомство і розмова. Цікавий і допитливий Іван Федорович (так, знайомлячись, він себе назвав) розпитував мене з якої місцевосте я родом, коли і де і проти кого воював, коли і як дістався на еміграцію і куди саме. При цьому і про себе розповів дещо. Казав, що він капітан чорноморського флоту і що після поразки першим його пристановищем на чужині був Париж. А на мої нарікання, що тяжко живеться, що комерція „не йде", Іван Федорович зареагував щирим сміхом-реготом.
— Іване Макаровичу! Скажіть мені — чиє це приміщення, чия крамниця?
— Моє, — кажу.
— І ви нарікаєте, що вам біда?! А що б ви сказали, бувши на моєму місці? Слухайте. Опинився я на еміграції зовсім не приготований до неї. Фаху — ніякого. Гроші, які мав — розійшлися. Їсти нема за що купити, переспати нема де, костюм і білизна тільки ці, що на мені… Що ви скажете? Правда, і ліовою в мене було добре, дякуючи ґувернантці-француженці, що з дитинства мене виховувала. І ось у такому мізерному становищі — в Парижі! — пішов я з моїм товаришем по недолі шукати якогось заробітку. Трапилась праця: бити каміння на шосе; іншої не було. Бити каміння треба було або сидячи, або стоячи на колінах. Так чи так, то штаням моїм амба, а вони ж у мене одні! Пробували ми з товаришем обмотуватись грубим папером від черевиків аж до пояса, щоб цим рятувати штани від нищення, але папір швидко дерся, не витримував. Бити тяжким молотком каміння голодному і невиспаному чоловікові, уявіть собі, навіть при найкращому оптимізмі, не легко і не весело. При такій безперспективності підштовхнула нас думка кинутись на хитрість. Тратити ми не мали чого, бо все вже втратили. Зароблені солоним потом кількаденної праці гроші ми щадили, відганяючи голод сухим хлібом і водою, а в суботу винайняли для себе бальові костюми і пішли до клюбу морських офіцерів на танці. Пристойности нам не бракувало, уміння тримати себе в рамках доброго виховання серед вищої соціальної сфери мали з дитинства, з мовою, особливо в мене, клопоту не було; єдине, що кидало підозру на нашу аристократичність, були руки — покалічені, побиті, з синяками наші руки! І що ви думаєте? — нам повезло! Я в першому танці полонив, як пізніше виявилося, молоду вдовичку морського офіцера. З нею й одружився. Дякуючи її широкому знайомству і впливам, я сьогодні на доброму становищі й живу, так би сказати, у вибагливих достатках. І товариш мій одружився. Так то ми звільнилися від биття каміння на шосе. Тож і ви, Іване Макаровичу, не беріть глибоко до серця своїх невдач. Час і терпіня все міняють, змінять і ваші теперішні недостатки. Дечим і я вам поможу: замовлю для вас ікру й рибу з Ірану. Ці продукти приваблять до вашої крамниці багату клієнтелю. Будьте певні. Я вам пошлю таких клієнтів, що вам і на гадку не спадало!
Отак, хто його знає звідки взявся незнайомий чоловік, познайомилися, наговорив мені „сім верст до небес" про себе, та ще й мене підбадьорював, скріпляв надії, пообіцяв дещо і поїхав, може, й не побачимось більше, — думав я, сидячи в крамниці після того, як розпрощалися з говірливим і веселої вдачі русаком (а може й нашим?) Іваном Федоровичем. — А все ж таки, хоч вій балакун, але не чванько, не задавака і по очах видно, що не жульман.
Як і передніше я щоранку вставав, снідав і йшов до крамниці. На пальцях рахував нових клієнтів, що мало-помалу прибували: американці бігли на коньяки, а французи на віскі. Мої денні торги помаленьку соліднішали. Коло моїх знайомих у Рабаті більшало. Про симпатягу Івана Федоровича я вже почав навіть забувати. Аж одного якогось дня під'їхала вантажна автомашина і зупинилсь перед моєю крамницею. Заходить шофер з накладною в руці й запитує чи я Іван Лютий-Лютенко, а почувши від мене, що так, взявся зносити з автомашини пачки й пакунки Дав мені підписати копію накладної та й поїхав.