Тиф
Відступаючи разом із Запорізькою дивізією (недавно це був Запорізький корпус під командою полковника Петра Болбочана) під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, я захворів на тиф. Із Христинівки мене напівпритомного завезли в Умань до шпиталю. За три-чотири дні після того до Христинівки прийшли большевики. „Навівши порядки" по-большевицькому в Христинівці, що вони робили перше всього в кожному селі чи місті куди приходили, прийшли в Умань. В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках. „Діягнозу" при перевірці рук большевики ставили таку: якщо на руках були мозолі, тверді й порепані долоні, то цей для них був „свой", „наш". Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за „білоручок", панів-неробів, експлуаторів „робочого класу", і як „трефних" — починали їх „кошерувати" на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто на ліжках. Мене врятувала від большевицької „діягнози" сестра милосердя, забинтувавши обидві руки аж по лікті, як „поранені, знівечені міною".
Пролежав я в уманській лікарні цілий місяць. Коли вже трохи очуняв, то мене знайомі завезли на хутір, на територію отамана „Марусі", де вона партизанила разом із двома братами Дерещуками і туди большевики не забігали. Ще за місяць мене з хутора перевезли до містечка Мокра Калигирка, що недалеко від мого села, а звідти я, вже майже здоровий, пришкандибав пішки додому. Тут у моїй місцевості вже „гуляв" повстанець Гризло, старий революціонер-есер, дуже толковий, розумний чоловік, родом із Калниболот на Звенигородщині.
Я вдома
По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це розгул большевицьких „карательних отрядов". І так день-у-день. Жити мені вдома було небезпечно, бо — як-не-як — я ж таки був „охвіцир", як мені в очі казали наші селяни. І саме те, що я „охвіцир", будь-хто не хотячи чи й зумисне міг ляпнути большевикам. Тож я вирішив сконтактуватися з Гризлом і вирушив пішки до Мокрої Калигирки. Гризло мені розповів про своє „лісове мистецтво", про повстанський рух спротиву большевикам, про партизанські загони, що несподівано нападали на большевиків і щодалі завдавали їм болючіших ударів. При тому просив мене і настоював, щоб я перебрав на себе командування повстанцями, бо очолювати повстанців і займатися суспільно-політичною роботою по селах було для нього затяжко. Я в основному згоджувався, навіть пообіцяв, що очолю, але згодом, трохи пізніше. З тим і пішов я додому, щоб спокійно без поспіху подумати і обдумати Гризлову пропозицію, і якось довести до відома батьків мою відсутність удома, що незадовго мала стати реальною.
Коли я вернувся додому, то батьки дуже зраділи. Вони знали, що в такий бурхливий час моє перебування вдома дуже небезпечне, і журилися потайки за мою долю та догадувалися що я щось задумую, і думали, що я з Мокрої Калигирки вже не вернуся додому. Але, крім хатньої журби, небезпеки і загальної непевности про завтрашній день, мама нишком вела якісь тихі розмови з священиком нашого села. А трохи згодом почала принукувати мене, щоб я одружився з священиковою дочкою. Я не спішився женитися, бо те, що діялося довкола по селах і містах, відгонило думку про весілля, жінку і сім’ю. Перебуваючи вдома, я все обдумував, роздумував, передумував і знову думав як і що робити, щоб вийти на краще і щоб якнайменше помилок зробити, без яких ніяке діло не починається і не кінчається. А тут що день, то нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосо, що аж лячно стає на душі. Збільшуються кількісно повстанські та партизанські загони. По селах гуртуються озброєні добровольці, щоб відбивати напади грабіжників і бандитів, що нападають вночі на села і розграблюють усе, що попаде під руки, а часто й підпалюють будинки і вбивають тих, хто ставить спротив або захищається.
Моє весілля
Та раптом якось трохи притихло. Про большевиків не було й слуху. І я вирішив оженитися. Але не з дочкою священика, як умовляла мене мама, а з селянською дівчиною — Валентиною Колос. Відгуляли весілля і я став кандидатом на батька.