Гризло при зустрічах уже не наполягав так на мене, щоб іти до нього партизанити, але до мене часто приїжджали посланці від інших повстанських отаманів з такими самими пропозиціями. Та я стримувався: старі батьки, молода жінка з признаками на те, що доведеться бути батьком. Як їх лишати самих і йти в ліс, шукати ризиковних пригод і безперервно заглядати смерті в очі?..
Безвладдя, свавілля, бандитизм
Влада міняється одна за одною. То денікінці, то махновці, то інші якісь отамани. І ні одна з них не засиджується довго — день, два, тиждень, і нова приходить, щоб знову за день-два дати місце іншій … Аж тут пішла чутка, що й большевики наближаються. Часті зміни влади, а фактично безвладдя, тільки сприяли бандам розбишак. По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм! Наше село з населенням близько двох тисяч душ також мало свою байду, що складалася з 50–60 „мнсливців". Спочатку вони нападали і розграблювали поміщицькі маєтки, а потім взялися і до заможніших селян.
Одного разу ввечері сидимо ми в хаті з позавішуваними вікнами, розмовляємо про се — про те, аж раптом дівчина, що була в нас „за рідну дитину", зойкнула несамовито і вхопилася руками за ногу. Збіглися ми до неї й бачимо; нога й руки в крові… Виявилося, що чиясь куля заблукала, пролетіла крізь шибку і застряла в нозі дівчини. В той час у мене був мій товариш, підпоручник колишнього мого полку, Сергій Курінний. Ми з ним заходились коло пораненої дівчини, а тут — рип у хату два дядьки — наші селяни, і почали:
— Іване Макаровичу, ви ж офіцер… Робіть щось! Дивіться, що робиться на світі. Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей, нікого не соромлячись і Бога не бояться… Організуйте нас! Згуртовані, разом захистимо себе від дикого свавілля. Дамо їм відсіч. Якщо не будемо організовано захитатися, то вони нас усіх ограбують, з димом пустять і вдів та сиріт у селі примножать… Подумайте!
— Мені не хочеться мішатися в громадські справи і ворогів собі наживати. — відповів я знехотя.
— Як то?.. Які ж тут громадські справи? Це ж грабіж! Бандитизм! Терор! А ви кажете „громадські справи"…
— Так, — кажу, — але ж ті, що грабують і вбивають — з нашого села наші люди. Якщо я очолю організований спротив, то вся їхня ненависть і помста спаде на мене, на мою родину і наше господарство.
— Ну, глядіть. Але подумайте, бо нас пограбують і вас не помилують. Бачите ж що робиться, — пригноблено казали дядьки. Випили по чарчині й пішли.
За якийсь час після того зчинився на селі крик, гармидер, гол осіння і постріли. Прибігли сусідські люди і кажуть, що вбили Василя.
— Як, де? Хто вбив?..
— Та наші ж. Свої бандити. Верталися з грабунку і вбили, бо Василь зчаста дорікав їм, присоромлював за їхню чорну роботу, і вбили. Помстились.
„Еге, подумав я, це вже не жарти. Такий добряга, чесний і працьовитий господар, і вже не живе, убили … Треба щось робити", — виріши я.
Селяни казали мені, що в селі вже зібралося до ста своїх бандитів. Банда щоночі „промишляла" — грабувала. Після пограбування збиралися на пир — їли, пили, гуляли, чинили оргії, не дуже окриваючись від посторонніх людей, що з цікавости поглядали здалека. Селяни вже не могли далі терпіти дикого розгулу, свавілля своїх сільських неробів, бандитів, для яких уже не було ні морального, ні законного стриму, і порадившись громадою, постановили заарештувати бандитів.
Самосуд
За декілька днів після цієї постанови, коли розбишаки верталися з грабунку додому, їх уже чекали коло тисячі озброєних селян. У кожний двір бандита поставили по п’ять-шість озброєних чоловіків, а решта заховалися уздовж вулиці, якою мали вертатися „мисливці" з „добичею". Так удосвіта, тихо, без крику всіх їх переловили і пов’язали. Зігнали їх до управи села, забравши все те, що вони награбували. Тут їх усіх пороздягали, як мальованих, і почали бити, випитуючи де, коли й чиє добро вони розграбували та кого вбили. Скликали „сходку" громади і громада в один голос кинула присуд: розстріляти всіх до ноги, не зважаючи на те, хто він і чий він! Принесли два відра, вузлик квасолі. Кожний узяв квасолину, щоб кинути її у відро з написом „за“ або „проти". „Проголосували" так, що всі квасолини опинилися у відрі „за"; у відро „проти" не попала ні одна квасолина. Отже, — розстрілювати! А було це саме у Великодню п’ятницю. Прийшов до зібраної громади священик і почав умовляти, щоб не робити самосуду, не вбивати людей. Але його слова на зібраних людей не впливали, на якесь милосердя познак не робили. Навпаки, з усіх боків почулися різкі й рішучі вигуки: