Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.
— Смотрите на него, — показує вдалину. — Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?
Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.
Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.
— Теж вірш будете розказувати?
— Ха... А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты...
Після другої години ночі стає тихше.
Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівоб-горілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.
Обгорілий Будинок профспілок — гарне тло для нічних історій.
Чорний «майбах» і хорори Майдану
Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».
— Небесна сотня — це як мінімум небесна тисяча, — каже Валера.
— Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, — дивиться мені в очі студент Павло.
Вони вірять у те, що кажуть.
Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.
Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:
— А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» — «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.
— Ну, це діла давно минувші, — каже полтавець Павло. — А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?
Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».
— Чому ж ніхто не знає?
— А ти бачив тут хоч одного мента?
Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.
— Тільки останні три ночі підозріло тихо, — каже Валера.
(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)
— А про чорний «майбах», скажи? — продовжує Павло. — Ти ж сам його бачив, так?
Сергій киває й підкидає дров у бочку:
— Так, чорний «майбах», а на ньому — логотип Чорної сотні.
— Де вони взяли «майбах» за десять мільйонів баксів? — апелює до мене Павло.
Правдивість їхніх слів я за годину перевірив на власні очі. До нашого посту повільно під’їжджає чорний автомобіль із логотипом Чорної сотні на капоті. Він виявився бюджетним автомобілем марки КІА.
Підеш на підвал
О третій ночі по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то постріли.
— О! КМДА гуляє! — сміється Валера. — А я ж казав, що вже три ночі підозріло тихо.
Хлопці розповідають дикі історії про тих, хто живе в КМДА відтоді, як після здачі «Свободою» будівлю захопили заново.
Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.
Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на БасеЬоок’у.
На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика — він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.
У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.
— А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджи-ків? — здаються охоронці.
Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.
В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.
— Йдемо поїмо? — каже Валера.
— Оп’ять гречку з морковкою? — кривиться Павло.
— Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.