Раз по раз роззираючись, він нагнувся — меч при боці, напохваті, — склав докупи долоні й занурив їх у крихітне водоймище — раз, удруге…
Ніколи ще вода не видавалася такою смаковитою!
Коли спрагу нарешті вгамовано, Рук відкоркував баклагу і занурив у прозору воду. Поки булькала вода, витискаючи повітря з баклаги на поверхню джерела, Рук сторожко роззирався довкола: як би його не почула котрась потвора, що їх ув Осип-Місті не бракувало!
Щось у пітьмі неначе блищить, подумав хлопець, і серце його несамовито закалатало. А що воно так тхне? Вологою… Пліснявою…
— Поквапся, — пробуркотів він і потрусив баклагою під водою — хай борше наповнюється. На поверхню зринула остання вервечка повітряних бульбашок — баклага наповнилася вщерть. Рук закоркував її і вже готувався почепити на пояс, коли ззаду почувся якийсь шерех. Щось тихенько шаруділо, а паркий цвілий дух ніби погустішав.
Рук узявся за меча і крутнувся на підборах. Спершу не помітив нічого страшного. Скелля, тіні — та й годі.
Пусте, спробував заспокоїти себе хлопець. Просто трохи розходилася уява.
Та Рук чудово розумів, що лише дурить себе. Його увагу привернув якийсь зблиск. То був мацак — слизький і прозорий; звиваючись, він вигулькнув із чорної розколини і заходилося обмацувати під собою камінь. Поки на смерть переляканий Рук, мов заворожений, спостерігав за ним, з’явився ще один. Тепер уже двійко їх учепилося за скелю і затремтіло, засіпалося. Ще мить — і з вузької розпадини показався блискучий горб драглистої потвори. Чудовисько соталося з розколини на камінь, мов тілдерячий жир із тріщини в барилі.
— О Земле й Небо! — ахнув Рук і відступив на крок назад.
Драглисто чвакнувши, страшило вилізло з розколини геть усе. Тремтячи та колихаючись із боку на бік, воно прибрало своїх звичних обрисів. Хлопець упізнав потвору — і жахнувся. Йому стало зле, бо він достеменно знав, що воно за звір. Троє банькатих очей ненастанно блимають, під вологою прозорою шкірою пульсують жили, мацаки ворушаться, на череві лямівка, велетенське тіло аж труситься в передчутті здобичі…
— Скельний упир, — прошепотів Рук.
Самої назви було досить, щоб волосся стало йому дуба. Рук читав про них у трактатах, сподибуваних у книгозбірні, знайомився з їхніми описами, і відтоді чув огиду до потвор. А тепер, коли одна з них була поруч, на нього накотилася хвиля нудоти.
Гучно плямкаючи, скельний упир поповз по кам’янистому ґрунті. У пітьмі блищали його очі. Рук відступив ще на крок. Упир залопотів черевною лямівкою і, відірвавшись від землі, легко, мов повітряна кулька, знявся у повітря. Він рухався і пульсував, немов ковальський міх — то стиснеться, то розтиснеться, то стиснеться, то знов розтиснеться. Він усмоктував повітря і видував його назад — гаряче й сухе, мов жар від груби.
Рук ступив ще крок назад. Упир невблаганно наближався. Його вочевидячки мучила спрага: Рук знав, що упирі все хочуть пити. От тільки п’ють вони далеко не водичку. Рук дедалі наближався до дзвінкого ручая, хоча й знав, що це його не порятує. Ні, харч скельного упиря — живі тіла його жертв. Із них він висмоктує всю вологу, до останньої краплини. Хоч би хто йому попався, лемурчик чи Бібліотекарський Лицар: упирям байдуже, з кого смоктати.
Ще один непевний крок… Рук уперся спиною в камінь… Далі відступати нікуди… Він у пастці.
Засичавши і заплямкавши, скельний упир завис перед хлопцем. То стиснеться, то розтиснеться, то стиснеться, то розтиснеться. Довколишнє повітря розігрівалося і сухішало. Від пліснявого смороду до горла підкотилася нудота.
Зненацька здоровенна потвора, вся пульсуючи, відкинулася назад, показуючи величезний, схожий на око отвір посередині тремкого черева. Рук із жахом зорив, як він розкривається — повільно, але невпинно. З нього виткнулася сила-силенна яскраво-рожевих, обсаджених присосками, мацаків, які затанцювали у шпаркому повітрі.
Рук ізблід. Що почати?!!
Немов колонія мерзенних поганок на згарищі Нижнього міста, виблискували у світлі призахідного сонця Мурашині вежі — місце розташування Ватага Титуґґа та його добірної молотоголової гвардії. І зовні, і всередині вже запалили ліхтар. З віконець на вежах та стіжкуватих дахах лилося мерехтливе тьмяно-жовте світло, палали смолоскипи на огорожі обабіч сумнозвісної Брами розпачу. Ядучий сопух паленого жиру змішувався з загальним смородом — грибовим, мерзосвітнім, від якого душу вернуло.