Ті нижньоміщани, що вже були на майдані, тисли на браму Багнищанської застави. Вона ходила ходором, і чути було, як по той бік цвенькає сорокушачий молодняк та верещать когути-сорокуни.
Пробираючись крізь збуджений натовп, Рук одно крутив головою, аби краще бачити, що діється навколо. Він мав дістатися до приплаву, який починався відразу за брамою. Хай там як, а він ще сподівався: там, де Крайріка тече тванистими Багнищанськими рівнинами, він знайде плавучу бібліотеку, що, ціла і неушкоджена, чекає на нього.
У повітрі дзижчало і раз по раз гостро торохкало: то в дерево Багнищанської застави впинались абордажні гаки. Ще мить — і над брамою заманячили білі Примари Осип-Міста. Змигнувшись на самім верху брами, постаті як на команду разно зникли за нею.
На хвильку схвальні крики городян, верески сорокунів та писк молодняку злилися в один суцільний лемент, відтак величезна брама почала сповільна розчинятися.
Рука понесло вперед: натовп шарахнув у відкритий прохід і розтікався широкою дерев’яною платформою по той бік брами. Рук підвів очі — і завмер: перед ним, над білим безмежжям Багнищанських тванистих рівнин в’юнилася Багнищанська дорога.
Тут, по сей бік брами, дощ ледве мрячив, і нижньоміщани порозбивалися на купки: хто радісно пританцьовував, хто обіймався, а хто просто вклякав і дякував Небові. Праворуч від платформи Рук наглянув звивисту пішохідну доріжку — вона спускалася до Крайрічкового приплаву.
Він озирнувся — і серце йому тьохнуло: небокрай над Нижнім містом губився у лиховісному хмарному крутежі чорного вихору та непроглядній дощовій запоні. Удалині, наперекір хлющі, палала величезним смолоскипом Вежа Ночі, і танцюристі вогненні омахи над нею підсичувалися гігантськими розсохами блискавиць, що з тріском панахали небо довкіл неї. Картина ця нагадувала страхітний сон — і до життя її покликав не хто, як Рук.
Ноги йому підкосилися, і плавуча бібліотека на мить вилетіла з голови. Він сам, своїми руками годував Воксове дитятко — оту жаску вогняну кулю. Ба більше, то він, він, Рук Човновод, відчайдушно намагаючись запобігти чорному вихорові, його й спричинив. Лють, мука та розпач збилися в один клубок, і хлопець щосили загамселив кулаками по мостинах Дороги Багнищем. У небі промайнув білий крук, зловісно крякнув — і почав знижуватися.
— Ва-а-арк! — прокричав птах. — Руку. Вітання!
Білий крук приземлився поруч із ним — і Рук підвів на нього очі.
— Краан, — кволо усміхнувся хлопець.
Він утер очі. — Фелікс із тобою?
— Куди голка, туди й нитка! — озвався знайомий голос, і на платформу виступив Фелікс, високий, міцний, зодягнений у білу мордобрилячу шкуру — в супроводі Примар Осип-Міста.
— О, Феліксе! — гукнув Рук, зриваючись на ноги. — Ох, скільки всього сподіялося, відколи ми бачилися востаннє!
Ох, скільки всього сподіялося, відколи ми бачилися востаннє!
— Твоя правда, друже Руку, — засміявся Фелікс, міцно обіймаючи хлопця. — Нижнє місто — перегорнута сторінка. Наше майбутнє — твоє, моє та оцих усіх відважних душ — отамечки. — Він махнув рукою вдалину. — На Вільних галявинах!
Серед юрби, що встигла зібратися навколо них, прокотився схвальний гомін.
— Зрозумій, — гірко промовив Рук. — На мені великий гріх. Я мав змогу запобігти цій руйнівній бурі, а дав маху. І ще… — хлопець закусив губу, на очі йому знов набігли сльози.
Фелікс поплескав друга по плечі, чоло йому захмарилося.
— Руку, розумію я тебе чи ні, а очам своїм вірю: на тобі лиця нема. Можна уявити, що коїлося в підземеллі, коли вдарила буря. Чи пощастило заціліти бодай ще комусь із бібліотекарів?
Рук здригнувся. Бібліотекарі! Він рвучко обкрутився на п’ятах і метнувся до хідника, що вів до Крайрічкового приплаву.
— Вони повантажились на баржі й цілою флотилією покинули водозбіги, а тоді Крайрікою рушили до Багнищанської застави, — кинув хлопець через плече. — Ми умовилися там зустрітись, якщо… — Він став і звільна повернувся кругом. — … якщо залишимось живі.
Фелікс глянув на білого крука, що запанібрата примостився в нього на плечі.
— Краане, — звелів хлопець. — Лети, знайди — і назад! Крук крякнув, знявся у повітря і став по спіралі вкручуватись у темне небо понад Крайрікою.
— Гайда, Руку, — промовив Фелікс, показуючи на пішохідну доріжку, і голос його урвався. — Чи то видано: призначити побачення і не являтися!