Рук перегнувся через бильця — і жахнувся. Патрулюючи землю з повітря, він звик бачити серед тванистих долів звивисту і вельми мляву Крайріку. Проте сьогодні вона як ніколи розбухла, набучавіла і, казячись та пінячись, загрожувала першої-ліпшої миті повиривати опорні палі й поглинути весь приплав.
Умліваючи з тривоги, Рук озирав річку, берег, хідники на палях — ніщо не уникало його пильного ока. Хлопець не страчав надії побачити бодай якісь ознаки зниклої флотилії з бібліотекарями. Що й казати, вони вже мали б дістатися застави! Цупко вчепившись у бильця, Рук усім тілом подався вперед, випинаючи шию, обнишпорюючи очима річковий залом…
— Вони там були всі? — запитав Фелікс тим самим уривчастим голосом. — Вчена рада у повному складі? І Варіс?.. І батько?
— Так, — кивнув головою Рук. — І Варіс, і твій батько були на четвертій баржі.
Друзі мовчки пантрували на ошалілі води. А вище, на платформі Багнищанської застави, примари шикували городян, готуючи їх до серйозного переходу Дорогою Багнищем. Фелікс озирнувсь на них і знов повернувся до Край-ріки. Застугонів приплав під ногами.
— Знаєш, Руку, — поволеньки озвався Фелікс. — Час наглить. Цей приплав уже на тонку пряде, а там черга й Багнищанської застави. Якщо ми не вирядимося вже тепер, усім нам капут…
— Ну, ще трішечки, — заблагав Рук. — Зрештою, Феліксе, там же твої сестра та батько. А ти так поводишся, ніби тебе те не обходить!
Фелікс втупився собі під ноги, на обличчі ходором заходили жовна.
— Знаєш, Руку, — промовив він тихо, — ні про що я так не мріяв у житті, як про те, щоби мною пишався батько. А тепер, коли йому нарешті випадає така нагода, він загубився десь отамо. Може, і мені хотілося б заждати ще трохи, як ти гадаєш? — І він грюкнув кулаком по бильцях.
— Даруй, — вибачився Рук. — Я ж тільки…
— Знаю, знаю, — озвався Фелікс, ковтаючи клубок у горлі. Приплав знову задвигтів. У повітрі залунали крики, і на пішохідну доріжку, насилу пробиваючись крізь натовп, спустився гурт Примар Осип-Міста. Вони вели двох Сторожів, виряджених у чорні мантії з каптурами, а ті відчайдушно пручалися.
— Феліксе, ми надибали цю парочку біля Багнищанської застави, — доповів міський гном. — Поперерізати горлянки і скинути у Крайріку? Для них це буде краще, ніж потрапити до рук городянам.
Сторожі зупинилися, не перестаючи пручатися, Фелікс підступив до них і поодкидав відлоги.
— Маґда! І… Ксант! — отетерів Рук.
— Звільни їх, Скородуме, — звелів Фелікс. — Ти що, осліп, не бачиш під киреєю літунського костюма? Вона ж бібліотекарка! А оцей жук…
— За нього я можу поручитися, — твердо промовила Маґда, блискаючи очима.
— Поручитися? — запитав Рук.
— Руку, він урятував мені життя.
— Феліксе, — рішуче втрутився міський гном. — Треба звідси ушиватися.
— Знаю, Скородуме, — кивнув головою Фелікс і повернувся йти.
Похнюпивши голову, Рук неохоче відвернувся від поручнів. Усі повернули на хідник і подалися до платформи при Багнищанській заставі. Маґда ні на крок не відставала від Рука.
— Що сталося? Куди всі подівалися? — допитувалася вона у хлопця. — У риштаках зараз рядять скельні гемони, у Великій бібліотеці повно гоблінівського війська. Ми сподівалися зустріти тут плавучу бібліотеку…
— Я так само, — відказав Рук. — О, Маґдо… Бібліотекарі…
— Бібліотекарі! Бібліотекарі! — пролунав чийсь крик. Угорі на платформі товклися городяни, репетували, мов навіжені, й тицяли кудись руками.
Рук глянув, куди вони показували.
— Це вони! — вигукнув хлопець. — Велика плавуча бібліотека! Таки пробилися!
Із-за річкового коліна, злагоджено ляскаючи веслами по воді, показалася перша велика баржа, над нею, мов танцюристі кульки на шворках, металися летючі аналої. Почулися розмірені вигуки баржевого боцмана, який віддавав команди бібліотекарям. Угорі ширяв і гучно крякав білий крук. За першою баржею вивернулася друга, потім третя, четверта, п’ята… Рук виразно бачив: усі п’ять суден сполучені між собою довгими линвами.
Інакше й бути не могло, подумав він про бібліотекарів. Вони або всі рятуються від небезпеки, або всі гинуть.
Рук кинувся назад на благеньку пішохідну доріжку, рупором приклав до вуст долоні й прокричав у бік дедалі ближчої баржі:
— Кидайте сюди швартову линву! Мерщій, у нас обмаль часу!
Ніхто не відгукнувся, але баржа змінила напрям. Тепер вона тримала курс просто на приплав.
— Раз! Раз! Раз! — прорізався крізь рев водяної стихії хрипкий крик баржевого боцмана.
Примари Осип-Міста повалили на приплав і, коли флотилія порівнялася з ним, заходилися ловити швартові линви, які їм кидали з барж, і примоцовувати їх до швартових кілець на березі.