— Сюрприз? — перепитав Нерозв’яживузол. — Палату? — Троль дрібно затремтів. — Я… я всього-но кухонний служка Ватаг Титуґґ відвернувся від в’язня і взявся за третій горщик. Потому зняв накривку — і повітря сповнилося задушним пахом, схожим на сморід гнилої дубової заболоні та тілдерячого мускусу. Ватаг занурив шпильку в чорне вариво у горщику. Троль-тягайло сполотнів. Титуґґ тричі вмочив шпильку в горщик, тоді знов обернувся до Нерозв’яживузла і підніс парке металеве вістря майже до самісінького бульбатого носа.
— Ні, ні! — заверещав троль-тягайло. — Тільки не це! Благаю! Будь ласка! Я розповім вам усе! Як на сповіді!
Вихопивши меча, Рук щосили рубонув ним огидну драглисту потвору, що простерлась перед ним, роззявивши пащеку, звідки витикались в’юнкі мацаки. Та меч був безсилий супроти неї. Враз залопотівши черевною лямівкою, скельний упир кинувся на хлопця і проглитнув його живцем. Рук немовби шубовснув у шпарку смолу.
Закричати? Шкода мови! Дихати давалося тільки на превелику силу. Рук відчув, як мацаки потвори обліплюють його обличчя, руки, ноги. Пручатися чи бодай двигнутися було абсолютно ніяк. Меча з його рук вирвано. Мине зовсім небагато часу, хлопцеве серце стане, і тоді підуть у хід присоски. Вони висмокчуть із нього всі соки, наче з туші оббілованого волорога.
Рукові зоставалось одне: безрадно дивитися на світ крізь прозоре тіло потвори, яка його душила. Він бачив навіть вежі Нижнього міста, і в голові промайнуло розпачливе: зараз вони далекі від нього, як ніколи…
Аж ось почувся якийсь сик, скельний упир здригнувся, і враз рвучко, спазматично роззявилась його паща. Потвора виплюнула хлопця з такою силою, що він бебехнув аж на скелля по той бік струмка. Коли упир плюнув удруге, щось кругле і шорстке черкнуло Рука по голові, а саме страшило скрутилося і стало достоту, як було перше. Рук глипнув на те, що впало біля нього: його баклага для води, спорожнена до споду і суха-сухісінька!
Ту ж мить скельний упир проразливо заверещав, аж Рук відчув, як у жилах йому кров холоне, і змінив свій колір із фіялкового на червоний, а з очей потвори шибнули три парові струмені. Закипіло, заклекотіло прозоре тіло чудовиська, наче вар у казані. Туша в’юнилась, як навіжена, з нутра її вилетів шкляний фіал, брязнув об каміння побіля Рука і розлетівся на друзки.
— Протиотрута від хробака, — видихнув Рук.
Жоден Бібліотекарський Лицар не міг вважатися належно спорядженим, якщо не мав при собі протиотрути від укусів летючого хробака, сумнозвісного хижака Темнолісу. Тут, у Нижньому місті, ці тварюки траплялися тільки вряди-годи, і невеличкий скляний фіал був чимось на кшталт амулета на щастя. І ось Рук міг на власні очі пересвідчитись у його дієвості. Протиотрута, яка зціляла жаскі пухлини, спричинені укусом летючої бестії, була смертельна для скельного упиря.
Упир кволо зітхнув і гепнув на кам’яну брилу. Остання волога покидала його тіло, і невдовзі від упиря зосталася тільки тоненька суха оболонка, звідки витикався Руків меч.
Хлопець важко звівся на ноги і приступив до скельного упиря. Жарке й заразом вологе повітря вже обертало його останки на порохно. Рук витяг меча і, витерши об холошу, встромив у піхви. Він уже повернувся був іти, коли щось упало йому в око.
Рук завмер. Зненацька до нього дійшло, що то не щось, а хтось: просто над ним бовванів проти неба якийсь незнайомець. Рук знеможено опустився на землю. Спершу на нього полювали, потім він мало не помер від спраги, потім його ковтали живцем, випльовували, і все тільки на те, щоб тепер його загнав у кут… Хто ж його переслідник цього разу?
— Здаюся, — прошепотів хлопець. — Нема більше сили… Той, хто стояв перед ним, простяг руку.
— Якби Варіс почула твої слова, то була б розчарована, — озвався знайомий голос.
Розділ третій
Підземний палац
Рук не повірив своїм вухам. Знайомий голос! Жодних сумнівів, він його десь чув! Прикриваючи очі від світла, він звів голову. Очі його побачили скуйовджену ясну чуприну, кирпатий ніс, дуги брів, а під ними — блакитні блискучі очі…
— Фелікс? — Подиву його не було меж. — Невже ти? Постать наблизилася до Рука. Рук спершу повагався, відтак потис простягнену руку і відчув, як та взяла його за долоню — міцно, енергійно — і підвела з землі. Так, перед ним стояв його давній друзяка Фелікс Лодд — при повному риштунку, у вибілених кістяних обладунках, перев’язаних сірим реміняччям із мордобрилячої шкіри.