До його пояса були приторочені шкіряні капшуки та линви. При боці, поруч із чималим самострілом у побляклому сірому покрівцеві, теліпався кривий зазублений ніж. На сірому курному тлі Осип-Міста його високу ясночубу постать у вибіленому вбранні легко можна було взяти за примару.
— Мо, я й скидаюся на манію, — засміявся Фелікс, неначе прочитавши Рукові думки, — але я доволі справжній, Руку, давній мій друзяко.
— Фелікс! — закричав Рук і міцно обійняв давнього друга. — А я вже не сподівався побачити тебе живого. Та й усі ми не сподівалися, навіть Варіс. Вона казала, що в Осип-Місті ніхто довго не протягне…
— Звісно, мені дуже не хотілося б розчаровувати своїх любих сестричок та вас, учених книжників, — усміхнувся Фелікс, — але й у Осип-Місті можна вижити. Звісно, якщо не стояти біля водозбору і не пасталакати, мов парочка старих недомірків-краль у день прання. — Він підморгнув. — Гайда, Руку! — Фелікс крутнувся і легко скочив на кам’яний насип. — Сьогодні тебе запрошують на вечерю до Підземного палацу!
Рук поп’явся слідом за ним.
— Зачекай, Феліксе, — пропихкав він. — Не так скоро!
Спадала ніч, з настанням темряви всі тіні зливалися водно, та Фелікс рішуче і вельми вправно продирався крізь кам’яні осипи. Він перелазив руїни, обминав розверсті провалля і з легкістю та спритністю лемурчика торував собі шлях через кам’яні захаращення та масивні брили.
Рук ні на крок не відставав од побратима: лучче вже шкопиртати і спотикатись, аніж відбитися. Та Фелікс, якщо задалеко випереджав свого друга, видирався на кам’яну брилу чи недбало спирався на повалену колону і, вибачливо всміхаючись, чекав, заки Рук його наздожене. Дорога була важка, і Рук — розпашілий, укритий грубою верствою куряви і захеканий, — почав занепадати духом.
— Нас не так то вже й мало, — озвався Фелікс, коли Рук уже вкотре наздогнав його. — І в нас ні перед ким жижки не затрусяться, — провадив він, — хоч би хто то був — сорокухи, Сторожа чи гоблінівська варта. — Він усміхнувся. — Ми величаємо себе Примарами Осип-Міста.
— Можеш не пояснювати, чому, — прошкабарчав засапаний Рук, відчайдушно намагаючись перевести дух. — А все ж, якщо не секрет, що ти робиш у цій триклятій місцині?
Фелікс обкрутився на підборах і спинався далі, легко перемахнувши через довгастий виступ відколеної скелі.
— Полюю на мордобрилів, — засміявся він. — Ну, й ще дещо.
— Що? — не вгавав Рук, ледве встигаючи за ним. Вони досягли широкої полонини, обсіяної щербатим камінням.
— Ну, відповів Фелікс, — час від часу ми, я та решта примар, чинимо набіги на Санктафракський ліс, щоб визволити отих поневолених сарак. Їх ми переправляємо до Нижнього міста, де ви, бібліотекарі ще маєте якусь вагу, і допомагаємо їм переправитись до Вільних галявин. А коли хочеться гостреньких відчуттів, влаштовуємо засідки на Сторожівські патрулі, ну, а решту часу я полюю на всяку звірину і ставлю пастки. Бо ж тут чого тільки не водиться — від польових лемурчиків, зачаєних у руїнах Осип-Міста, до риштакових мордобрилів. — Він замовк і озирнувся. — Агов, пильнуй, Руку. Тут стає небезпечно.
Рук похмуро кивнув. Він і так дивився обома.
Вони поминули вузьке чорне провалля, завалене скеллям, кудою можна було б перехопитися на той бік, якби не вельми незручні кругляки, що змушували йти в обхід. Нарешті друзі опинилися біля широкої колони з каннелюрами, поваленої набік і розколотої надвоє. Відразу ж за нею Рук побачив перекособочену статую, одна її рука, зламана в зап’ястку, показувала в небо…
— Знайома місцина, — обімлів Рук, і в голосі його забриніло розчарування. — Виходить, цей весь час ми повторювали мій шлях: верталися ним назад?
Фелікс мовчки кивнув головою. Пройшовши ще трохи, він підважив плечем камінну брилу і показав униз — там відкривався вузький тунель.
— Нам сюди, — кинув він.
Спершу Фелікс, а потім і Рук вступили в темний прохід. Рук зачекав, поки Фелікс повернув камінь на місце.
— Я піду перший, — прошепотів Фелікс. — Тримайся рукою за моє плече. І — ані пари з уст.
Так Рук і вчинив, а коли Фелікс рушив уперед, почовгав за ним. Ґрунт був вибоїстий і круто спускався донизу. Усе, що міг робити Рук, аби не послизнутись і не полетіти сторчголов, — це триматися за Феліксове плече. Повітря ставало прохолодніше, вологіше і мало гострий присмак, з кожним кроком ядучіший. Якби Рук опинився тут сам-один, то негайно повернув би назад, але зараз із ним ішов Фелікс, і він, уперше після катастрофи «Грозового шершня», почувався в безпеці. Його ноги намацали подобу кам’яних сходів. Фелікс, що вів перед, знагла кудись провалився: Рукова рука хапнула порожнечу.