— Тихіше їдеш, далі будеш, — знов озвався Феліксів голос, і Рук відчув, як приятель простяг до нього руку. Він вдячно вхопився за неї і обережно ступив слідом за ним. Пройшовши ще трохи, вони опинились перед другою сходинкою, потім перед третьою… Далі тягся довгий прогін, і скидалося на те, що він сягав у кам’яну товщу на чималу глибину. Дух підземелля робився чимраз нестерпніший.
— Що воно так смердить? — прошепотів Рук.
— Місце гніздування щуроптахів, — так само пошепки пояснив Фелікс. — І повір мені, кращих пахощів у всьому Осип-Місті я ще не вдихав.
Поки Фелікс говорив, Рук почув зверху якесь рипуче цвірінькання, а коли звів очі догори, побачив там не камінь, а темну ворушку масу. Склепіння підземного ходу було обліплене тисячами крилатих звірят. Рук пощулився.
— Жодна порядна домівка не обходиться без щуропташиних гнізд, — вів далі Фелікс, намагаючись шепотом заглушити щуроптахів, які вже тривожно зацівкали. — Тож якщо котрась потвора надумає захопити нас зненацька, щуроптахи швиденько сповістять нас про гостя.
Там, де кінчалися сходи, стояла густіша тьма, зате земля була рівніша і ступалося легше. Вони наче опинилися в якомусь допотопному підземному тунелі. Фелікс придав ходи в ноги. Рук, усе так само тримаючись за плече, дріботів за ним.
Уже близько, — підбадьорив Фелікс. Ще мить — і вони підійшли до цупкої завіси зі шкури якоїсь тварини. Фелікс відхилив її вбік, і Рук побачив різьблену перемичку, вмонтовану в стіну понад вхідним отвором. Рук приглянувся — і мало не скрикнув з подиву.
Він стояв перед війстям до величезної зали. З широко розплющеними очима хлоп’як зайшов слідом за Феліксом досередини. Навіть брудні стіни та закіптюжені перекриття не могли потьмарити величі цієї зали. Впадали в око мармурові колони та викладена мозаїкою долівка, з високих виліпних стель звисали старовинні світники. Можна було битись об заклад, що колись тут жив якийсь дукач: спілчанське цабе чи таланистий купець. Хто ж би ще так розкішно оздоблював залу?
Стіни були поспіль укриті шкурами мордобрилів великими і малими — та ще знаряддям, яке допомагало Феліксові здобувати свої трофеї: кривими ятаганами, довгими тонкими списиками, великими сітями з важками по краях — ними були обвішані цілі шереги великих вигнутих гаків. Один кут зали захаращували ікла, роги, шкури та черепи: валялися урозкидь або громадилися стосами, висіли на стінах. Ув іншому куті, в алькові, над яким палахкотів примоцований до стіни смолоскип, виднів давній різьблений водозбір. Він скидався, як видалося Рукові, на Окострельні купелі, поширені в лісових тролів у празникові дні, але змайстрований був не з дерева, а з каменю. Крізь розколину в стінці у купіль тоненькою цівкою слезила кришталево чиста вода.
— Ласкаво просимо до Підземного палацу, — промовив Фелікс. Він обвів приміщення широким жестом. — Скромненький палацик, але я зву його домом, — реготнув він. — Зайве казати, що коли живеш невилазно у риштаках Нижнього міста, всяка суха кімната видається нечуваною розкішшю.
Рук похитав головою.
— Не домівка, а суще диво, — промурмотів він. Фелікс плеснув у долоні.
— Що ж, ходімо, давній мій друже. Ти, мабуть, гинеш із голоду. Принеси мені казанок води з водозбору, а я тим часом розпалю ватру.
Рук радо виконав його прохання. Він опустив казан у воду і майже по самі вінця наповнив водою. Потім, тримаючи обіруч перед себе, вернувся кумільга по закуреному кахлю, розхлюпуючи на ході воду в рештки вогнища, де колись топили величезними оцупками.
Фелікс саме складав дрова — порубані балки, дошки, ба навіть деякі меблі. Упоравшись, він зняв із пояса один зі своїх шкіряних капшуків, розв’язав його і витрусив із нього все на землю. На світ Божий з’явилися шматок кременю, невеличкий металевий уламок, мелена дубова кора і клубок вовняного труту.
Рук дивився, як Фелікс відщипнув від помаранчевого клубка кілька шерстинок і поклав їх на плескатий камінь. Зверху він насипав дубового пилу. Відтак, узявши кремінь в одну руку, а металевий прут — у другу, кресонув каменем об залізо. Яскрава іскра впала на порох і стала тліти. Фелікс нахилився і легенько подув. Ніяких змін! Аж ось легенько пахнуло димом, легенько тріснуло — і враз уся купка взялася вогнем!
— Тут уся штука в тому, щоб перемістити його у дрова, не розваливши купки, — бурмотів собі під ніс Фелікс, сунучи камінь далі. Полум’я перекинулось на пруття та галузки. Він підсунув камінь акурат на середину. Бухнуло полум’я. — Ну, де наша вода?