— Ось, — промовив Рук, і, піднявши вдвох казанка, вони почепили його дужкою на середній гак.
Жахтіло полум’я, і Рук із часу до часу підсичував його дровами з купи під стіною. Вода мала от-от закипіти. Фелікс, понишпоривши по полицях і обстеживши гачечки, зібрав увесь потрібний провіант і взявся рихтувати вечерю.
Він різав, сік і, пригорща за пригорщею, жбурляв у казан усілякі овочі: нарізане кубиками коріння та бульбу, цибульку та сосник, покришене листя дубової парості й зеленкору, в’язочки м’ясистого баговинного маїсу, що ріс на замулених берегах Крайріки. Потім оббілував і розчинив три невеличкі тушки — снігуна, ящірки-кам’янки та звірятка, підозріло схожого на рябощура, — порізав їх на кавалки і, трохи потримавши м’ясо над вогнем, кинув його в казан з о кропом, не забувши додати туди ще повну чашку овсяч-меню — аби вариво трохи загусло.
— І останнє, але не думай, що найгірше… — муркнув Фелікс собі під ніс, відчіплюючи з пояса ще одного ворочка. — Дрібка присмак. — Він розпустив зав’язку і сягнув усередину пальцями. — Не завадить трохи перчиці. Кілька сухеньких байрак-ягід, листочків шавлії кущистої… — Він нахмурився. — І трішечки-трішечки крайдорожника…
— О, тільки не крайдорожника, — запротестував Рук. — Невже ти забув, що я терпіти його не можу? Квашений, сушений, солений — однакова гидота!
Фелікс засміявся.
— А мені він завжди смакував. Ну, що ж, добре, тільки заради тебе, — погодився він. — Жодного крайдорожника.
Набране насіння, ягоди та сухе листя він потовк на камені тупим боком ножа і висипав те все у паркий казан. Відразу ж палату залив райський аромат, забиваючи цвілий дух, і Рукові аж слинка потекла.
Замислено морщачи лоба, Фелікс заходився чогось шукати на своєму поясі, розв’язав і знову зав’язав ще кілька капшуків. Рук зацікавлено спостерігав за пошуками.
— Куди ж він подівся? — бубонів Фелікс. — Ага, он ти де! Коркотяг! — гукнув він, підіймаючи високо вгору штопор із кістяною ручкою. Давай-но вип’ємо по келиху заболонного вина, ти, Рук, і я, та й відсвяткуємо нашу зустріч!
Він витяг пляшку із грубо збитого зі світлякових дощок ящика, відкоркував її і налив у келихи густого, темно-бурштинового вина марки «Заболонь». Один келих простяг Рукові.
— Кушай, — припросив Фелікс.
Рук підніс келих до уст і пригубив. Блаженний усміх промайнув по його обличчю, коли медова запашна рідина потрапила йому на язик і покотилася далі в горлянку. За мить по всьому його тілу розлилося приємне тепло. Рук іще раз пригубив і похитав головою.
— Мед медом, — похвалив він. — Зроду не пив такої смакоти!
— Ще б пак, — кивнув Фелікс. — Воно призначалося Ватагові Титуґґові. Губу він має не дурну, не стане пити все зряду. — Він хихикнув. — Та от біда, кілька тижнів тому в бон-доках спалахнула невеличка сутичка, і все, що мало йти на стіл у Мурашині вежі, як крізь землю провалилося… — Він підніс келиха і всміхнувся Рукові. — Що ж, п’ємо до Примар Осип-Міста!
— До Примар Осип-Міста! — підхопив його Рук, високо підніс келиха і осушив його душком.
Як любо знову бачити найкращого свого друга! Знайомий щемливий біль озвався у Рукових грудях, щойно він пригадав Церемонію Оголошення, де Фелікс дізнався, що йому, на відміну від Рука, ніколи не стати Бібліотекарським Лицарем. Відразу ж після того, не кажучи нікому ані слова, він десь пропав, як у воду канув.
— Знаєш, усім так тебе бракує, — зауважив Рук.
— Бракує, кажеш? — перепитав Фелікс, не відводячи очей від келиха.
— І батькові твоєму, — провадив Рук, — і сестрі Варіс. Ти ніколи не думав повернутися назад? Чи бодай послати вісточку, що живий-здоровий?
Обличчя Феліксове спохмурніло.
— Думав, Руку, думав. Я вже не раз, не два думав повернутися у риштаки. Але. — Голос його здригнувся, він проковтнув клубок у горлі. — Але ти мусиш зрозуміти. Мене, сина Великого Бібліотекаря, не висвятили у Бібліотекарські Лицарі! Яке для всіх розчарування! І для батька, і для Варіс. І для напутників. І навіть для тебе, Руку.
— Ні, Феліксе, — заперечив Рук. — Я й гадки не мав розчаровуватись у тобі.
— Ти щирий друг, — проголосив Фелікс. — Ти якомога готував мене до іспитів, сидів зі мною цілими ночами. Але ж ти знаєш мою любов до лекцій, берестяних сувоїв та всяких таких матерій. Просто я не був створений для Бібліотекарського Лицарства, але соромився в цьому зізнатися. Ось чому я накивав п’ятами. І мусив звикнути до такого життя. — Він пощулився. — Крім того, мені тут подобається. Ось де моя стихія — не сидіти під замком у якійсь вільготній бібліотеці, не сидіти там в оточенні древніх запліснявілих книг, рукописів та не менш древніх і запліснявілих професорів,