Фелікс повернувся до клекітливого казана і поколотив рагу великим дерев’яним корцем. Узяв собі шматочок м’яса, пожував, решту віддав Гаарнові.
— По-моєму, вже зварилося, — виснував він. Завр-р-рилося! — підхопив Гаарн. — Руку, ти голодний? — поцікавився Фелікс. — Чи голодний? — перепитав Рук. — Та я б і тілдера ум’яв!
Фелікс розсміявся.
— Я теж, — промовив він замислено. — Та боюся, нам доведеться вминати снігуна, ящірку-кам’янку і…
— Звучить, як музика, — урвав його Рук. Від рагу ширилися божевільні пахощі. А якщо там ще й рябощур, то що йому до того!
Глибоко під Нижнім містом, у риштаках, чулися безладні звуки капежу та приглушений буркіт людських голосів. Був кінець дня, і професори та молодші бібліотекарі видавалися страшенно чимось заклопотаними.
Фенбрус Лодд стояв на Світляковому мосту, весь поглинутий розмовою з Алквіксом Венваксом. Бокораші швартували свої плоти, дружно регочучи над чиїмсь дотепом. На помості один вартовий здавав іншому пост. На плавучих аналоях, в’язками припнутих до Чорнодеревного моста, бурсаки-бібліотекарі закінчували свою нелегку денну працю — робили на бересті останні штрихи, закручували чорнильниці й гукали тим, хто стояв при корбах, щоб вони підіймали їх нагору.
— Гей там, покваптеся, — кричав на відповідь капловухий троль-тягайло, біг по мосту, хапався за корбу і починав її крутити. — Я зараз, добродію. Даруйте, добродію…
На відстані від Бібліотеки Великобуряної палати — сухої і провітрюваної завдяки ретельності деревопалів та вітровертів — вологе повітря тунелів і крайніх приміщень прогрілося більше, ніж зазвичай. Скидалося на те, що з надворішнього Нижнього міста нещадима спека проникала і до підземних риштаків, від чого ті стали задушливо-липкими, а перебування в них — украй тяжким. Усі, окрім хіба що метушливих рябощурів, яким і за такої температури жилося як у раю, усі від найнижчого наглядача за аналоями до самих Професорів Світлознавства і Темрявознавства, сходилися в тому, що атмосфера ставала дедалі нестерпніша.
Двійко новообраних Бібліотекарських Лицарів, щойно повернувшись із Головного тунелю, чимчикували до спальної зали. Зайшли всередину і попадали на свої гамаки.
— Ну й спека! — поскаржився один з них.
— Що не кажи, Керне, — відповів його напарник, — оті всі лойові світники не світять, а йно чадять. — Він помахав рукою перед своїм обличчям, гидливо кривлячись. — Жар, сморід, дим — і, присягаю, вони не так розганяють темряву, як поглиблюють її…
Трохи далі по тунелю, за арковими дверима, ташувалася склепінчаста спальна зала. Повітря тут було затхліше і гарячіше, ніж раніше, і трохи тхнуло пліснявою, як буває, коли розігрівається цвіль на стінах. По сирій кам’яній долівці, нічого не боючись і навіть не намагаючись триматися в затінку, нахабно продріботів рябощур. Тварина наче розуміла, що ті, хто тут живе, не заподіють їй жодної шкоди. Вона обнюхала кігті величезної волохатої лапи, поворушила вусами — і вгородила пару довгих зубів у живе тіло. У підставлену роззявлену пащеку бризнула кров.
— Ве! — заревіло щось, не так із болю, як із несподіванки, і мляво хвицьнуло ногою, відганяючи щура.
То був блукай-бурмило — величезна тварина з цупким шрамом, видним на плечі крізь посплутувані засмальцьовані пелехи, — один із чотирьох блукай-бурмил, які сиділи гуртом у куті зали. Ведмідь знову копнув ногою, цього разу вже злосливіше і рябощур неохоче подріботів геть.
— Вурра воллаг віра-вір, — прогарчала тварина. Бачиш цю падлюку? вона хлебче мою кровицю-живицю. Тутешнє моє життя — справжній морок.
Сусідка ведмедя — стара кощава блукай-бурмилиха — клопоталася біля нього, обережно ськаючи у згортках шкіри риштакових бліх і давлячи їх своїми різцями.
— Ве-ве вурругма, — прошепотіла вона. Терпіння. Скоро знову повня відсвічуватиме у твоїх очах.
— Ве? — запитально проревів третій блукай-бурмило і здригнувся. Але коли? — Віра-вур-уралова…
Четвертий кивнув головою, від чого у жовтому ліхтарному світлі химерно зблиснули дивні знаки на морді.
— Вурра, — затремтів він. — Вуррел-луррагуль-уралова. — Твої слова щира правда. Якщо згинув той, хто прийняв отруйну стрілу, то що тоді чекає на нас?
Щойно він це сказав, як заскреготала дверна засувка, розчинилися двері і всередину вдерлася молода Бібліотекарська Лицарка. Щоки її лисніли від сліз, заплакані очі почервоніли.
— Скажи мені, що це неправда! — заблагала Маґда Берлікс. Блукай-бурмило підвів очі.