Рук спробував відігнати від себе ці непрохані думки, і тут із небесної висі долинуло цвірінькання зграї снігунів, що пролітала понад річкою. Птахи неначе глузували з хлопця.
«Не перепливеш, не перепливеш», — вчувалося йому в їхньому цівканні. — «Потонеш-потонеш! Потонеш-потонеш!»
Удруге крізь туман пробилося сонце, ненадовго, але і його стало Рукові, аби побачити, що берег, хоча ще й далеченький, усе ж помітно зблизився. Уже можна було розрізнити високі майстерні та комори, докерів у твердих захисних шоломах зі швартувальними гаками навпереваги, чорнявого гобліна, що чимчикував по високій пристані, стискаючи в руках гакувату піку.
Знову згус туман. Рук перестав плисти, аби віддихатися, проте не давав себе знести невгамовній течії. Відпочивши, хлопець знову двинув до берега. Ноги дедалі важчали, неначе хтось поприв’язував до черевиків олив’яні плити. Кожен помах рук давався на превелику силу. Кожен поштовх ніг відбирав частину снаги, яка й так швидко убувала.
— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовив він собі на думці, торуючи шлях у густій як меляса воді. — Повільно, зате певно. Один помах, другий. Уперед… назад… уперед… назад…
За мить повітря прояснилося і більше не гусло. Зате, намість величезних зміястих пасом густого розвированого туману, тепер у повітрі вилися тонесенькі цівки. Рук уже виразно бачив річковий берег. По рясних пірсах та приплавах сновигали туди-сюди всілякі постаті. Відрадно було бачити, що до земної тверді зосталося яких п’ятдесят ступнів, але з’явилася тривога, що хлопця можуть завважити з берега. Рухи його були повільні, обачні — хай розлітається якомога менше бризок! Ноги, ще важчі, ніж перше, безживно волочилися за тілом. Не підводячи очей через ляк зустрітися поглядом з кимось із докерів чи гоблінів-охоронців, він знову плив наосліп, як і перше, у щільних обіймах туману.
Аж ось нарешті ноги торкнулися намулистого дна. Ще мить — і він, сягнувши рукою вниз, намацав пальцями грузьку багнюку. Отак, перебираючи руками по намулу, він дістався мілизни і посувався далі, аж поки наполовину виринув з води, зберігаючи поземну поставу.
Хтось, угледівши його, міг би за іграшку подумати, ніби то знов прибило до берега якийсь предмет. Поволеньки, сторожко, уникаючи прикрих рухів, аби не привернути чийогось погляду, він підвів голову і роззирнувся.
Рукові пощастило. Пощастило неймовірно. Він лежав у затінку високого помосту, який височів край берега просто над хлопцем. За палі правили грубезні дерев’яні колони, найближча — за яких півдесятка ступнів. Ось прогупали по мостинах чиїсь важенні кроки. У просвітах між дошками, приглянувшись, Рук побачив мигтючі постаті гоблінів та нетряків.
Здужав! — тішився хлопець, вибираючись на сухе. Він таки переплив Крайріку! Тепер малося відшукати дорогу назад до риштаків. Він спробував зіп’ястися на ноги — і з жахом усвідомив, що не годен ними двигнути.
Упадаючи в паніку, Рук крутнув головою і глянув на свої ноги.
— Ой-ой-ой! — З ляку, що викаже себе, він затулив собі рота рукою. Тремтячи з жаху, прикипів очима до ніг. І одну, і другу засмоктали здоровенні, схожі на йоржа рибини, сягаючи аж до колін, мов пара рибальських болотяних чобіт.
Рибини мали кощаві тіла, чисто тобі шматину нап’яли на кістяк, холодні сірі очі та рила-присоски — рожеві й запінені, — які міцно трималися за горішню частину Рукових гомілок.
— Болотниці, — вихопилося в Рука.
Він знав про цих риб геть усе. Знання його спиралися на трактат Петріса Філліта, присвячений болотницям і вже класичний у цій царині. Нагоду ознайомитися з ним Рук мав на одній із плавучих кафедр у Великій бібліотеці, куди учнів запроторювали за непослух і на покару приневолювали вивчати напам’ять усі його двісті тридцять дві сторінки. Що й казати, Рук знав про болотниць усе до цяти. Він міг розповісти, як ті присмоктуються до великої здобичі, що її живцем не проковтнеш, як вони цуплять її на дно, топлять, а тоді стережуть і чекають, коли та загниється, щоб можна було врешті трубити її своїми сисальцями. Рук знав, що риба та живе як у Крайріці, так і в Багнищі й з однаковою легкістю долає що воду, що багнюку. Йому відомі були шлюбні звичаї болотниць, будова їхніх зябер і те, що очі таких риб мають третю повіку. Та найціннішим у його знаннях було вміння відгетькатися від рибини, якщо тамта вже присмокталася до тебе.