Та Рук не звертав на них уваги. То пусте, що він Бібліотекарський Лицар — ні про яку чемність чи обачність тепер не могло бути й мови. Тільки не тепер. Усе, що треба йому тепер — це відірватися від переслідувачів.
Нараз бігти завулком стало легше, позаяк печерники та тролі пороснули врізнобіч, даючи втікачеві дорогу. Спершу Рук подумав, що вони розступаються перед ним. Та збігла якась мить — і до нього почав доходити зміст того, що кричали, пурнаючи у сховки, ремісники:
— Лісові вовки! Лісові вовки!
Не стишуючи бігу, Рук озирнувся назад. Хай там що, а він таки сподівався випередити цих страховинних звірюк. Та досить було уздріти палаючі очі й заслинену пащеку вовка, що перший гнався за ним, як усі сподіванки полетіли шкереберть. Звір наздоганяв Рука. Першої-ліпшої миті вовчисько міг спіймати його за п’яти. Рук побіг далі, та ба! — другий вовк, мабуть, зробив таки коло, відтинаючи йому шлях, бо он уже манячить попереду на тому кінці завулка. Ось хлопців погляд стрівся з очима хижака… Вовк вищирив зуби і погрозливо загарчав.
Не вагаючись ані миті, Рук дременув до майстерні ліворуч. Із-за токарного верстата на нього обурено витріщився лісовий троль, весь у зморшках, із бульбатим носом і тяжко зизоокий.
— Щоб тебе роздер дуб-кривавник, чи тямиш ти, що робиш! — заревів троль, коли Рук на бігу поперевертав йому знеобачки всі шпинделі, точені ніжки для столу та інструменти. — Я… А-а-а! Лісові вовки!
— Даруйте! — гукнув йому Рук. Розчахнувши двері, він влетів до кімнатинки за майстернею і крізь вікно у протилежній стіні виплигнув на вулицю.
Гупнувши додолу, хлопець перекинувся — і вмить зіп’явся на ноги. Вовки були в кімнаті за його спиною і гарчали, наперед смакуючи втікачеву кров. Рук доп’явся до віконниць, гучно їх прибив і замкнув на засув.
Розлігся страшенний гуркіт, тріск — і болісний виск, коли спершу перший, а потім і другий лісові вовки з розгону ввігналися в дерев’яні дошки. Зарипіли завіси, угнулися дошки, але віконниці залишилися на місці.
— Велика дяка Небові й Землі, — муркнув собі під ніс Рук і знову взяв ноги на плечі.
Лісові вовки завили з лютощів, і Рук почув, як вони шарахнули з майстерні назад до завулка. Вони не збиралися відступати.
Я теж так просто не дамся, затявся Рук.
Він промчав під аркою між двома доволі пристойними на вигляд будівлями, навпроти яких, коли його не зраджувала пам’ять, ташувалися Колісників осторонець та Спілчанський молитовний дім. Він був саме там, де й прагнув бути, — там, де починалася центральна частина Нижнього міста. Місцина та була досить рясно помережена водозбігами, як великими, так і малими. Пробігши критий перехід, він опинився на другому майдані, значно пишнішому, ніж той, де був Східний колодязь. Ліворуч від нього розмістився Центральний водограй — його колись величний водяний каскад тепер звівся до низенького, опецькуватого водяного стовпа. А праворуч від нього…
— Благословенні будьте, Небо і Земля, — промурмотів собі під ніс Рук.
Нарешті перед ним був водозбіг. Він кинувся до нього і зазирнув усередину. Вмонтований у величезну кам’яну плиту, круглий і ґратчастий, він належав до числа старожитніх водозбігів. Хлопець ухопився пальцями за чавунні ґратки і потяг їх до себе.
Від протилежного краю майдану долинуло вищання: один вовк уже добіг до майдану. Отже, невдовзі мав нагодитися і другий.
Зціпивши зуби і впершись ногами в землю, Рук натужно захрипів і шарпнув з усієї сили. Почувся тихий звук, мов по залізу шкрябнули піском, і ляда водозбігу піддалася. Рук відсунув її набік і мерщій спустив ноги у підземельну темноту.
Вовки, передчуваючи, що здобич їхня от-от вислизне, щодуху гнали до нього. Рук гарячково силкувався намацати правою ногою перший щабель залізної драбини, що, як він знав, мала б кріпитися десь усередині вузького колодязя, — і знайшов її. Тоді обернувся, сягнув угору і насунув ляду водозбігу на її місце перед самим носом у лісового вовка.
У колодязі було темно, хоч око виколи. Рук чув, як над його головою лісові вовки розпачливо шкребли металеві ґратки і завивали в безсилій злобі.
— Задовго телилися, — тихенько поглузував він. Вовки, немов збагнувши марність своїх зусиль, раптом перестали скиглити і подріботіли геть. Рук полегшено осміхнувся. Відтак, востаннє зиркнувши вгору на ясні цяточки просвітів у металевих ґратках, почав спускатися вниз. Щабель за щаблем, він чимраз нижче спускався прямовисною рурою, що мала вивести його в один з поперечних тунелів, прокладених у підземних глибинах. Трішечки удачі, і він повернеться до Бібліотеки Великобуряної палати ще перше, ніж…