— А-а-а! — закричав Рук, коли ліва його нога провалилася в порожнечу. Наступного щабля не виявилося.
Далі все сподіялося блискавично. Права нога хлопцева зслизнула, руки відірвалися від поручнів, і він — це також врізалося йому в пам’ять — перекинувшись у повітрі, впав горілиць.
— У-у-у! — голосно простогнав Рук. Він так забився, аж йому зайняло дух.
«Де я?» — подумав Рук, приходячи до тями. І тут йому сяйнув жахливий здогад. Ні, цього не може бути… Цього не мало б бути…
Повільно, обережно він розплющив очі: скрізь куди не глянь, атраментово-чорна непроглядна пітьма! Рук обачно помацав круг себе руками. Пальці його натрапили на стіни, кругляві та тверді й немовби сплетені з лісовербної лози… Щось наче здоровенний кошик…
Рук застогнав. Тепер він знав уже запевне, куди попав.
Хлопець опинився всередині однієї з пасток, яких понаставляли тут гобліни-охоронці умисне для тих, хто зважиться дати тягу з Нижнього міста. Ловецькі ями — так їх називали. Поміщені всередині вхідних каналізаційних отворів акурат під зумисне понівеченими драбинами, вони скидалися на нори омарів-брудокопів. Рук був Бібліотекарський Лицар, тож мав би знати це і ні на мить не втрачати пильності. Натомість він спускався драбиною сліпма, почуваючи себе в цілковитій безпеці.
Ловецькі ями. Рук похитав головою. Назва — кращої не придумаєш, гірко подумав хлопець, і ось він, Рук Човновод, став найсвіжішою їхньою жертвою. Дійшло до нього й те, чому вовки не переслідували його так ревно. Яким же треба бути йолопом! Таж вони взагалі його не переслідували, а просто гнали до водозбігу з пасткою. Звірі дурили хлопця, і той попався на гачок, проковтнувши його разом з волосінню та поплавцем. Лишилося тільки підсікти — і прощавай воле!
Рук підвівся і з усієї сили затряс плетеною з пруття кліткою, намагаючись роз’єднати лозини. Він гамселив по них руками і ногами, пропихав між ними ножа і намагався пиляти дерево — даремна праця! Ловецька яма не збиралася так просто розлучатися зі своєю здобиччю.
— Але ж мусить тут бути хоч якийсь вихід, — простогнав Рук.
— І думати про нього забудьте! — долинув із-під протилежної кліткової стінки притлумлений голос. — Я вже шукала.
Рук здуміло втопив очі в морок.
— Хто там? — прошепотів він.
— М-мене звати Гільда, — проквилив невидимий голос. — І я страх боюся. Сиджу тут уже цілу вічність, і… — вона здригнулася, — незабаром… незабаром по нас прийдуть.
Розділ п’ятий
Номер одинадцятий
Рук відчув, як волосся ворушиться йому на потилиці — такий страх і відчай бриніли в тоненькому, схожому на дитячий голосочку.
— Їсти хочеш? — запитав він лагідно. — Я маю кілька сушених байрак-ягід. І окраєць чорного хліба…
— Води, — попрохала Гільда. — Пане, чи не знайдеться у вас трохи води? Я помираю зі спраги.
— Так, так, — поквапно відповів їй Рук і відчепив від пояса пляшку з водою. — Ось! — Він сягнув рукою в той бік, звідки долинав голос.
Хлопець відчув, як рука бранки ковзнула по його пальцях і взяла баклагу. Розляглося булькання — звук ковтків. Рук усміхнувся, потішений, що хоч у такий спосіб зумів допомогти бідолашці.
— Дякую, пане, — відповіла по хвилі Гільда, — від щирого серця дякую.
Рук знову простяг руку. Він відчув, як пляшка торкнулася його пучок, та не встиг він її схопити, як вона вислизнула зі жмені й брязнула об дно клітки.
— Ой, яка прикрість! Не гнівайтесь на мене, пане! — зойкнула Гільда. — Далебі, мені дуже прикро!
— Нічого, Гільдо, — заспокоїв Рук. — Не переймайся!
Він присів і, понишпоривши в кишенях — лівій і правій, — добув із кожної по маленькому шорсткому камінчику. Відтак поклав їх на долоню один біля одного — і всю клітку враз осяяло тепле жовте світло. Гільда ахнула.
— Лелечки-леле! — вигукнула вона. — Чарівні камені!
Рук усміхнувся.
— Небесні кристали, — пояснив він. — Мені їх подарував сам Професор Світлознавства у Великій бібліотеці.
— То ви бібліотекар? — запитала Гільда, і голосок її побожно затремтів.
Рук зиркнув на її допитливе личко, на широко розплющені, здивовані очі. Тьмяне світло небесних кристалів освітило її кінчасті вушка, грубезну фарбовану косу, широкий ніс…
— Ага, так ти дрібногобліниха, — сказав він.
— Так, щонайщиріша, — підтвердила Гільда. — Бідна дрібногобліниха зі Східного кварталу. Я йшла з дорученням від моєї бабусі, еге ж, саме так, пане, коли ті гобліни натюкали на мене своїх вовків, знічев’я, пане, задля розваги… Всього-но задля розваги… — Маленька дрібногобліниха схопила голову в руки і заридала.