З отвору коша, оперезаного повернутими досередини шпичаками, спустилася обіпнута шкірою жердина і спинилася за кілька вершечків від Рукової маківки. Почулося клацання, і жердина розпустилася, перетворившись на важкий велетенський парасоль. Угорі почулося бубоніння, парасоль різко смикнувся і помандрував назад. Зачепивши за шпичаки, він вивернув їх назовні, від чого ті стали схожі на пелюстки якоїсь гидомирної квітки.
У в отворі показалося чиєсь дебеленне ручисько, злапало Рука за комір літунського костюма і підняло в повітря укупі з Гільдою, що припала до хлопцевих колін. Ще мить — і Рук опинився віч-на-віч із вайлуватим бардадимом — чубатим гобліном із налитими кров’ю очима, випнутою спідньою щелепою і пошрамованою шкірою. Увесь його вигляд красномовно свідчив: щасливчиком долі той гоблін не був і мав за плечима не один десяток запеклих січ. Він був закутий у важкі обладунки, а під пахвою стискав каналізаційну ляду, від чого та здавалася не важчою за віко від барильця деревного елю.
У гобліна з-за спини визирав віз — крита балагула, сплетена, як і клітка, з лісовербу. Балагула була запряжена парою понурих зубощирів-скрадайл, а на передку сидів візничий — кощавий міський гном. Ув одній руці він тримав віжки, у другій — олівця.
— Ну, і що ми маємо? — прощебетав міський гном. Він лизнув кінчик свого куцого олівця і підніс руку, наготувавшись писати.
Чубатий гоблін, не випускаючи бранців із руки, прискіпливим оком озирнув свою здобич.
— Здоровила та опецька, — прохрипів він глибоким, горловим голосом.
— Кроте, а чи не можна бодай трішечки докладніше? — не без сарказму перепитав міський гном.
Кріт збрижив своє важке чоло.
— Дрібногобліниха, — озвався він до візника, який нотував подробиці на невеличкому берестяному сувої.
— Стать — жіноча, чоловіча? — не вгавав міський гном.
— Оте буде дівчисько, — відказав Кріт. — А оте, що з нею… — Він нахмурився і впритул наблизив свою тупу звірувату мармизу до Рука. Той аж скривився від гоблінового дихання, вологого і смердючого. — Не знаю, Прискіпо, — озвався він, і обличчя його розпливлося у дурнуватій осмішці, — мені чомусь видається, ніби ми злапали Бібліотекарського Лицаря.
Міський гном скочив з балагули і вмить опинився біля Крота.
— Ти певен? — запитав він. — Бібліотекарський Лицар, кажеш? А дай-но я гляну.
Кріт обернувся до свого напарника, розтис руку, що тримала Рука з Гільдою, і ті, мов лантухи, бухнули просто під ноги міському гномові.
— Гей, Кроте, не дурій, мугиряко макоцвітний! Обережніше з товаром. Якщо він і справді бібліотекар, нам попалося велике цабе, розумієш? — Прискіпа схилився над лежачим Руком, скорченим на слизькій бруківці.
Коли глумлива мармиза міського гнома наблизилася до Рука впритул, хлопець, скориставши з моменту, зірвався на ноги і вихопив меча…
Та міський гном тільки розреготався.
— Добре, добре, добре, — проказав глумильник. — Він таки справді Бібліотекарський Лицар. Поза всяким сумнівом! Ти, Кроте, береш його на себе, парубійко він нівроку. А я заходжуся коло дівчиська.
Рук почув за спиною товсте гарчання чубатого гобліна. Міський гном тим часом замахнувся своїм страхолюдним гарапником і шмагонув ліворуч від Рука. Лясь! — і маленька дрібногобліниха заячала з болю: батіг зміюкою обвив її шию.
— Пане… допоможіть… — прохрипіла Гільда, коли міський гном, туго напинаючи гарапника потяг дрібногобліниху до себе.
Рук обернувся і побачив, як чубатий гоблін зводить над ним свої ручиська. Хлопець весь підібрався.
— Пане… хр-р-р… — задихалася Гільда.
Кепські справи. Треба щось робити. Рвучко озирнувшись, Рук устиг завважити Прискіпу: той цупив до балагули маленьку безпорадну дрібногобліниху. І тут на хлопця ринув Кріт. Рук зробив відчайдушний стрибок, ухиляючись, і махнув мечем. Сяйливе лезо розітнуло шкіряний батіг, визволивши Гільду, а коли він зводив меча знов, зачепило ще й Прискіпу.
На камінні плити бризнула кров.
Кріт завмер на місці, вирячившись на Прискіпу. На якусь жахливу мить усе довкола, здавалося, заціпеніло. Та коли міський гном, схопившись за черево, грьопнув додолу, озвірілий гоблін задер здорову, мов казан, голову і заревів не своїм голосом.
— Прискіпа! — волав гоблін. — Ти поранив Прискіпу! Його вуха, порослі жмутами волосся, тремтіли. Баньки налилися кров’ю.