Замкнулась, клацнувши, колодка на його шиї, і Рук збагнув, що воно за знак. Відтепер він уже не людина. Його продано, і вже по Рукові Човноводу. Ім’я замінив звичайнісінький номер. Невільник без прав, без голосу…
Наглядач на чолі вервечки, ляснув батогом і скомандував:
— Уперед!
І закуті раби рушили з місця. Спершу йшли кумільга, та з часом утяглися в повільний ритм, човгаючи ногами по землі. Обабіч процесію супроводжували озброєні охоронці, грубими голосами викрикуючи команди і не перестаючи ляскати гарапниками. Рук шкандибав нарівні з усіма, він ледве переставляв ноги і через тісні незручні колодки не міг ворухнути шиєю. Галас торговища поволі вщухав. У небі ген попереду мріла величезна санктафракська скеля, а на самісінькім її вершечку — зазублена Вежа ночі.
Рук застогнав. Доля гнала його, мов галькового лосося, що пре проти дужої течії, назад тим самим шляхом, яким він дістався до міста. Та надто гнітило те, що він уже знав і кінцевий пункт своєї подорожі.
Санктафракський ліс. Не що, як він.
Усе його тіло поникло, обважніло на страховиту думку про те, що чекало попереду. Як і багатьох його попередників, на Рука чекала смерть од виснажливої праці у Санктафракському лісі, супроводжуваної окриками гоблінів: хаща стоянів, що підтримували крихку брилу, ковтала рабів, які поралися коло них, несогірше, ніж деревина, яка йшла на їхнє виготовлення і якої вічно бракувало. Кожнісінька колода, бантина, поперечка була окроплена кров’ю невільників, загиблих на будівництві Санктафракського лісу.
Рук розпачливо обмацав замок на колодці — може, пощастить відсунути засувку, — і тяжко зітхнув. Годі було й думати про втечу. Відколи він постановив скочити у знівечений риштак, долю його було вирішено. Ось попереду вже завидніла млява Крайріка, а на ній — великий плоскодонний човен, пришвартований до дощаного приплаву. На березі сидів гоблін-перевізник із довжелезною жердиною: чекав на своїх невільників-пасажирів і жував соломинку.
Над землею панувало жарке безвітря. Рук кинув оком у прохолодне, відкрите небо — колись він борознив його на своїм улюбленім «Грозовім шершні», пролітаючи над вулицями Нижнього міста і розглядаючи крихітні крапки невільницьких ланцюжків ген унизу. Ніколи, навіть коли уява малювала найпохмуріші картини, він не усвідомлював, що означає стати однією з таких цяток. Надто він був далекий від буденщини, надто розкошував хвильним відчуттям лету і поривчастим свіжим вітерцем, який лоскотав йому обличчя, аби замислюватися, як воно там унизу.
«А тепер цяточка я сам», — приречено подумав Рук.
У своїй розпуці, він і не помітив, як вони збочили з гостинця, що вів до річки. І вже тільки коли конвоїр рявкнув: «Стій!», до Рука дійшло, що вони примандрували до однієї з заможніших дільниць Нижнього міста. Будівлі тут були високі, ошатні, й хоча зоряна їхня година була вже далеко позаду, вони й досі несли на собі відбиток колишнього маєстату.
— Прийшли, — прогарчав наглядач. — Розкувати одинадцятого номера.
Рук спохмурнів. Одинадцятий номер? Та це ж він! Цікаво, хто його купив?
Решта невільників жалісно стогнали. Дехто забряжчав ланцюгами.
— Цитьте! — визвірився наглядач і погрозливо ляснув батогом.
Раби принишкли.
Плескатоголові гобліни зняли колодки з Рукової шиї і потягли його до невеличких бічних дверцят у підмурку високої споруди. Рук зиркнув угору. Він відразу впізнав знайому будівлю.
Її чоло, облізле і потріскане, колись пишалося своїм мистецьким оздобленням: ще й нині на кожному його карнизному виступі, на кожному цокольному завої та в кожній ніші стояло по статуї. Сонмища статуй. Сотні, цілі сотні статуй — знизу й до самого верху, скільки сягало око!
То був Палац статуй. Знизу, із землі, він виглядав інакшим — величнішим і похмурішим, хоч і не менш зграбним.
— Ворушись! — желіпнув один з плескатоголовців і щосили штурхонув Рука в спину.
Рук шкопиртнув, перечепився об щось, і розпластався на бруківці.
Перший плескатоголовий гоблін підійшов до невеличких аркових дверей і загамселив у них кулаком. Другий тим часом ухопив Рука за роздерту на спині куртку, без зайвих церемоній поставив на ноги і підвів до дверей. Проте Рук устиг побачити, за що він перечепився.
То були рештки статуї якогось старожитнього спілчанина: вона впала з горішніх карнизів, де скульптури стояли юрбами, і розлетілася на друзки. Рук зустрівся поглядом з її невидющими некліпними очима і знову відчув знайомий болісний щем у грудях.