Выбрать главу

Рук підняв із купи один оцупок і вже збирався нести його до палаючої печі, коли це в голові озвався чийсь голос. «Не поспішай так дуже, мій юний грубнику!» — проказав він.

Рук похолов. Оцупок гупнув додолу. Відчуття було таке, ніби чиїсь крижані пальці мацають його мозок, спричиняючи різкий біль за баньками і каламутячи думки.

— Я всього-но загадала йому підкинути в піч кілька полін, соколику, — обурено запротестувала Естер. — Скажи, Бурштинотопе, кому від того зле? У кухні вже зимно, хоч собак гони. Вогнецвітко, поясни йому: хоч собак гони!

Неприємний холодок у Руковій голові пропав так само нагло, як і з’явився. Хлопець обернувся і побачив у затінку не одну постать — аж дві! Перша — здоровенна неоковирна істота — чи не нетрячка з походження, — видавалася ще більшою через помпезні сандалії на ногах та крисатий капелюш на голові. Зодягнена була нетрячка у простору мантію, що лопотіла і вигравала відблисками у тремтливому жаркому мареві. Перед нею висів летючий мочардеревний фотель, де сидів старезний на вигляд, згорблений і тремтячий духоблуд. Шкіра його була бліда й ряба, а очі — тоскні й приплющені.

— Люба моя Естера Шпичколист, — проквакав він, і його обвислі вуха та гнучкі вуса затремтіли ще дужче. — Скільки тобі нагадувати? Панькатися для нас — завелика розкіш, далебі, що так! Якщо вже йдеш на невольничий аукціон, будь ласка, будь ласка, будь ласка, веди свою здобич просто до мене! — від хвилювання його щоки то западали ще глибше, то знов роздувалися.

— Я мала такий намір, соколику, — відповіла Естер, підпихаючи Рука до крихітного блуда. — Але ж він щойно прибув. А тут так зимно — от я й подумала, чому б йому спершу не підкинути в піч дров, а тоді вже…

— Ні, ні, ні, Естеро! — духоблуд відкинувся на спинку фотелю. Він був виснажений, говорив захлинаючись і хапав ротом повітря. Компаньйонка його, Вогнецвітка, нахилилася до нього.

— Що за неподобство! — вигукнула вона. — Ти знову дратуєшся. А що я казала тобі про дратливість? — вона вихопила зі свого рукава шматину і втерла Бурштинотопові блискуче чоло. — Нянечка веліла — не дратуватися! Надто ти крихкотілий та вутлий. Кому це знати, як не їй!

Духоблуд заплющив очі. Його вуха якось чудно затріпотіли. Дихання уповільнилося, вирівнялося.

Авжеж, твоя правда, Вогнецвітко, — нарешті озвався він хрипким уривчастим голосом. — Якби ж не… — Він махнув кощавою рукою в бік Естери. — Оця…оця личина! Для неї, бач, закон не писаний…

Естер згорнула руки на грудях.

— Гаразд, він уже тут, — відрубала вона. — На що ти чекаєш?

— Естеро, підведи його ближче, — змученим голосом попросив Бурштинотоп.

— Ходи, соколику, — промовила Естера, штовхаючи Рука у спину.

Рук продибуляв кумільга по кахляній долівці й став перед летючим фотелем. Навколо хворобливої на вигляд тварючки ширився прикрий дух, химерна мішанка пахощів несвіжих молочних сухариків та антисептика. Бурштинотоп, не підводячись із крісла, сягнув до Рука, і дух став ще густіший.

— На коліна! — проквакав він.

Рук учинив, як велено. Духоблуд попав його за комір, підтяг ближче і пильно зазирнув у вічі. Рук удруге відчув у голові щось наче поколювання крижаними голками.

«Пусти мене в свої думки, — прошепотів голос. — Пусти мене в свої думки, Руку Човноводе, Бібліотекарський Лицарю…»

Поколювання чимраз посилювалося. Від нього все хололо, німіло. Здавалося, крижані пальці нишпорили йому в голові й читали думки, перегортаючи їх, мов книжкові сторінки.

«Бібліотекарський Лицар… Озерний приплав… — промовляв голос у його голові. — Повітряний човен… „Грозовий шершень“… Наближення бурі, брижі на озері… — Старий як світ блуд заплющився і, зігнувшись, як дуга, відкинувся на спинку фотелю. — Молодший бібліотекар! — Голос тепер був дужий, настирливий. — Висячий аналой, ланцюгова корба… Глибокий, невимовний жаль… — Духоблуд міцно схопив Рука за манжету і притяг його ближче. — Сльози… Біль… Маячні сни…»

Рук пощулився.

«Нум позбудьмося того всього, — не вгавав голос у голові. — Хай те все розвіється вітром. Віддай його мені. Ось де твій рятунок. Нехай оті всі гризькі думки щезнуть навіки…»

Усе попливло Рухові в голові, коли один за одним стали гинути, вивітрюватися його спогади. Ще трохи — і від них залишиться порожнє місце.