— Ні, — простогнав хлопець, і, відступивши від фотелю, спробував відірвати холоднючі пальці від своїх думок.
«Не протився мені!» — озвалося Рухові у голові, і він відчув, як пальці, ні на мить не припиняючи пошуків, стали ще цупкіше чіплятися за його думки.
Духоблуд його відверто спокушав. Усе, що завгодно, аби лиш борше покласти край цьому нестерпному блуканню крижаних пальців, які шкреблись і порпались у нього в голові. Але, якщо він перестане противитися…
Його розум уже нагадував голу пустку серед снігів та криги. Враження, думки, відчуття — здавалося, Рук бачить, як вони, шкопиртаючи, перетинають засніжену пустку, чекаючи, поки їх схоплять чужі всюдисущі пальці, і дедалі клякнучи з холоду.
«Я маю десь сховатися від цих крижаних пальців, — думав хлопець. — Маю сховатися. Я Рук. Я — Рук Човновод…»
Жадібні духоблудові думки, мов промінь гігантського прожектора, нишпорили в голові у Рука, не проминали жодного закамарка, жодного сховку, розсували всі шпарини та щілини, відмикали двері — одні, другі, треті, — дедалі підкрадаючись до найпотаємніших гадок.
Рук, ще й досі навколішки, погойдувався туди-сюди і мляво мотав головою з боку на бік. На кухні стояла задуха, неймовірна задуха, скрізь у повітрі, ширячись від печі, клубочилися хмари їдких випарів.
А всередині чавунної голови стояла холоднеча — страхітлива холоднеча: пальці засягали усе глибше й глибше, заморожуючи кожен спогад у ній.
Мене… звати… Рук…
Крижаний вітер, видував, не кажи ти сніжинки, його спомини та думки. Рук… Я — Рук… Тікаючи від крижаних пальців-щупів, які без упину обмацували його пам’ять, він урешті впав у чиїсь м’які й теплі лапи, що зринули з найдавніших його спогадів. Блукай-бурмило. То був його блукай-бурмило.
Величезний звір застережно підніс лапу до своїх губ, підштовхнув хлопця до моховитої ями і обняв своїми лаписьками. Рук скарлючився і з головою сховався в теплих пелехатих обіймах гігантського ведмедя.
Тепер він недосяжний для всіх. Він у безпеці. Загроза минула…
Бурштинотоп різко струснув головою і випростався. Очі його широко розплющилися.
— Ну? — запитала Естера.
— О, по всьому, гадаю, тепер він буде куди згідливіший, — відказав духоблуд, поки Вогнецвітка витирала йому блискуче чоло. — Глузд його очистився. Чиста дошка, так би мовити. — Бурштинотоп насупився і роздратовано відтрутив свою доглядачку. — Треба сказати, незлецький був глузд, — додав він замислено. — Міцний глузд. Мені, Естеро, мало б бути соромно висотувати оті всі сміливі думки та шляхетні спогади з такого відважного юнака. І все ж, Естеро, я певен, що незабаром ти заповниш усі прогалини — а надто як ставитимешся до нього так само байдуже, як до всіх ін… ін… інших… — Напад кашлю заглушив його слова. Духоблуд захрипів і захапав ротом повітря.
Вогнецвітка легенько погупала його по спині.
— Ну, тихіше, тихіше, — промовила вона заспокійливо. — Ти знову передав куті меду.
— Ліки… — проквакав Бурштинотоп. — Мої… ліки… — він знов закашлявся, ще голосніше, ніж перше.
— Уже даю, — озвалася Вогнецвітка, схопила летюче крісло і, кермуючи ним, забралася геть. Та перш, ніж пропасти з очей, вона обернулась і обдарувала Естеру усмішкою. — Не знаю, що б ми робили без ваших ліків, — зауважила вона.
Після їхнього відбуття Естера знов повернулася до Рука. Хлопець і досі стояв навколішки, понуривши голову і дивлячись перед себе невидющими очима. Естера однією рукою підвела Рукове підборіддя і ляснула пальцями другої.
— Сподіваюся, Бурштинотоп не переборщив, — буркнула вона, — як уже не раз траплялося. — Гобліниха відступила крок назад. — Устань! — скомандувала Естера.
Рук через силу зіп’явся на ноги.
— Слухаюсь, — покірливо протяг він.
— Добре, соколику, — промурмотіла Естера. — Як хочеш з а робити свою вівсянку, то мусиш гарно попрацювати. А тепер ставай до печі. Підтримуй вогонь! Пильнуй, аби добре горіло!
— Слухаюсь.
— Чудово! — вигукнула Естера. — Нап’явши дебелу рукавицю, вона відчинила пічні дверцята. Тугий струмінь жаркого сірчаного повітря вдарив Рукові в обличчя. Хлопець зіщулився, але не пустив пари з уст. — Авжеж, чудово, далебі, що так, — повторила Естера. — Бурштинотоп знає своє діло. Просто чудово!
Рук стояв стовпом перед піччю, весь заціпенілий, із некліпним поглядом. У голові в нього було порожньо, абсолютно порожньо: він навіть не усвідомлював, що не відає, що йому робити далі.