— Жолудь, — повторив він, намагаючись не зрадити голосом свого подиву.
— Але, соколику, це тобі не якийсь там залежалий жолудь, — провадила Естера. — Це — жолудь дуба-кривавника. Їх, голубчику мій, збирають у Темнолісі лісові тролі.
Прехитре діло, мушу сказати! Оті дуби-кривавники пожирають усяке живе м’ясо, до якого можуть доп’ястися їхні смоляні лозини, от і виходить, що збирачі та дерева нерідко міняються місцями, ти мене розумієш? Тож вважай, що ти щасливчик, якщо працюєш тут на мене.
— Слухаюся, — відказав Рук, чуючи, як у шлунку йому все перевертається.
— Ось чому жолуді такі дорогі, — не вгавала Естера. — Коментарі, як мовиться, зайві. А спробуй про це заїкнутися отому старому скнарі, Бурштинотопові. Цей старий дундук усе бурчить про дорожнечу. А я завжди йому на те: якщо це робиться для втіхи нашого господаря, замешка Гого нагорі, то дукачі витрачаються недарма, і нема чого тут очі вибивати!
Естера дбайливо поклала жолудя у бганку свого фартуха, відтак узяла другого і піднесла до світла. Рук пильно стежив, як вона бере одну за одною ще чотири тріпотливі жаркі кульки і ховає їх у заплямленому кров’ю фартусі.
— Либонь, годящі, голубчику мій, — проголосила Естера, обертаючись до Рука і, показуючи закривавленим пальцем у бік щита з пічним причандаллям, — щипці, щітки, лопати, міхи та кілька невеличких решіток, — попросила: — Будь ласка, соколику, принеси мені лопату.
Рук подався виконувати її прохання.
— Ні, не ту, — долинув у нього із-за спини Естерин голос, коли його рука сягнула до лопати. — Он оту, з довгим заступилном.
Рук ухопив потрібну лопату і повернувся до гоблінихи.
— Отак, голубчику мій, — похвалила вона. — А тепер держи її переді мною плазом. Молодця! А тепер ми покладемо їх на лопату, отак. — Вона вп’ялася очима у шосток жолудів і замислилась. — Може, взяти ще одного, — озвалася вона нарешті, взяла з відра сьомого жолудя і доклала до решти. — Отак воно краще. А тепер переходьмо до смаження. Ходи за мною.
Естера знов рушила до печі. Рук, тримаючи поперед себе лопату з кривавниковими жолудями, почвалав слідом. Приступивши до печі, Естера нап’яла на руки пару дебелих рукавиць і широко розчахнула дверцята. З нутра шибнув тугий струмінь жару.
— О, яка розкіш! — провуркотіла Естера. — Моїм холодним старим кісточкам буде любенько та тепленько. — Вона обернулася до Рука: — Давай лопату. Тільки обережно.
Рук ступив крок уперед. Хлопця огорнула густа жарота, а з нею і млявість. Передавши Естері дорогоцінну жолудеву ношу, він відступив чимдалі від печі.
— Саджаємо її отак-о, — пояснювала Естера, стромляючи лопату в розпечене до білого жару пічне нутро. У печі засичало і запахло немовби смаженим м’ясом. — А тепер ждімо, — навчала гобліниха. — Хвилин за кілька буде готово. — Естера повернулася до Рука. — Загалом, соколику, тобі не доведеться запікати жолуді такими великими порціями, — цокотіла вона. — Бо одного жолудя вистачає щонайменше на сто пляшок забудь-зілля.
— Забудь-зілля, — луною озвався Рук.
— Коли ти з’явився тут, я саме поралася коло цього зіллячка, — просторікувала Естера, — пам’ятаєш? Ой, ні, звичайно, ти не пам’ятаєш, — схаменулася вона. Дякувати Небові, Рук нічим не встиг себе виказати. — Я стаю забудькувата. Стара дурна Естера. — Гобліниха тицьнула пальцем у краплі заков’язлої криваво-червоної живиці на фартуху. — Забудь-зілля, — зітхнула вона. — Це таке зіллячко для нашого господаря. Аби його не покидало відчуття щастя — ось для чого воно! Рецепт — мій, — додала вона з неприхованими гордощами.
Рук залишався спокійний, жодних тобі емоцій.
— Я переганяю його із заболонного вина найдобірнішої лози, — Естера кивнула на хаотичне плетиво дудочок і циліндрів, пальників і шкляних колб, вмурованих у стіну праворуч від неї. — Дещиця такого зіллячка у мене завжди напохваті, — похвалилася вона. — Та не схожим ні на яке інше, особливим, його робить моя домішка, про яку ніхто не відає. Мелений жолудь дуба-кривавника. То жолудь додає напоєві живлющої сили, такої любої моєму панові… — Вона притягла Рука до себе, глянула йому прямо в чоловічки і прищулила очі. — Це буде наша маленька таємниця. Ти ж нікому про неї не виязичиш, правда, соколику?
Її смердючий подих — кислий і вогкий — шибав просто в обличчя Рукові.