— Ні, — вичавив із себе хлопець.
Естера відпустила Рука, хихикнула і відтрутила від себе.
— Та ти й не зможеш, голубчику мій. Зрештою ти став часткою нашої маленької родини. Скажи, будь ласка, кому ти зрадиш Естерину таємницю, якщо вже нікого не зустрінеш…
Вона повернулася до печі, витягла лопату й оглянула жолуді.
— Хм, ще з півхвилинки не завадило б потримати… — Вона знову послала лопату в піч. — Звісно, забудь-зілля ми сьогодні не варитимемо. Ні. Сьогодні ми годуємо дитятко.
— Годуємо дитятко, — півголосом повторив Рук, а в голові все вихорилися Естерині слова: «Вже нікого не зустрінеш…» Не зустрінеш?
Стара гобліниха знову витягла лопату з печі.
— Знаменито! — вигукнула вона. — Приглянься-но до нього ближче, соколику. Саме такі мають бути і колір, і консистенція, затямив?
— Слухаюся, — відказав Рук, кидаючи оком на лопату. Тепер на ній, замість семи схожих на тельбухи жолудів, самотіла купка порошку — дрібненького, мов борошно, і червоного, як кров.
Естера забрала лопату від печі, плечем прибила дверцята і знов рушила до столу, міцно стискаючи в руках осмалене заступилно.
— Я вже казала тобі, що зазвичай зсипаю цей порошок у бляшанку, аби брати його при потребі для забудь-зілля. Але не сьогодні…
— Ні, сьогодні ми годуємо дитятко, — безбарвним голосом озвався Рук і відчув полегкість, що так вправно приховує свої почуття.
— Усе правильно, соколику, — промовила Естера, блискаючи чорними очицями з-під приплющених повік. — Себто годуєш ти. — Вона опустила краєчок лопати на стільницю. — Ну, голубчику мій, хапай колбу і змітай у неї порошок кривавника. Отак. До останньої крупинки. І поквапся! Найголовніше у нашому ділі — не воловодитися.
Рук кинувся виконувати завдання, ревно пильнуючи, щоб усе зробити достоту, як сказала Естера. І все ж, попри всі його намагання, коли він проводив м’якою щіточкою по лопаті, кілька крупинок червоного порошку не втрапили у шкляну колбу і впали на вологу долівку. Хвала Небові, Естера цього наче не завважила.
Коли на лопаті не залишилося жадної порошинки, гобліниха забрала її і повісила назад на гак. Рук тим часом взяв у руки колбу і задивився на жаркий порошок усередині. Той порошок так ярів червінню, аж здавалося, от-от запульсує…
— Постав на місце, — почувся за спиною Естерин голос.
Цього разу стара гобліниха тримала в руках невеличкого горщика. Вона поставила його на стіл поруч зі шкляною колбою і відкрутила накривку. Рук цікаво зазирнув досередини. Горщик був наполовину заповнений якимось рудявим порошком, що тьмяно поблискував у кухняному світлі.
— Фракспил, — пояснила Естера.
— Фракспил, — безбарвним голосом повторив Рук, гамуючи збудження, що викликало в ньому це слово. Він знав про цю речовину геть усе: і те, що завдячувати свою появу вона має бурефраксові, отій безцінній речовині, яка зароджувалася в надрах Великої бурі, а в темноті була така важка, що колись навіть допомагала утримувати в рівновазі плавучу санктафракську скелю; і те, що фракспил цілком природно утворювався у Присмерковому лісі з решток бурефраксу; і те, що він здатний очищати навіть найбруднішу воду…
— Еге ж, фракспил найвищої проби, соколику, — промовила Естера. — Сорокухи тримають його в нетрях Присмеркового лісу. — Вона постукала себе по носі. — А в нас із ними невеличка домовленість… — Вона моторно повернулася обличчям до Рука і вручила йому два пінцети. — Але ми марнуємо дорогоцінний час, — додала гобліниха. — Порошок дуба-кривавника вистигає. Поглянь, як він тьмяніє. Додай до нього трохи фракспилу, соколику. А тоді струсни, щоб утворилася суміш.
— Слухаюся, — кивнув головою Рук. Узявши пінцета вказівним і великим пальцями, він послав його в горщика і запитав: — Скільки брати фракспилу?
— На сім жолудів дуба-кривавника — сім дрібок фракспилу, — озвалася Естера вже з супротивного кінця кухні. Рук роззирнувся і з подивом спостеріг, що стара гобліниха скулилася за важкою лавою, і звідти визирав тільки краєчок її білого клобука. — Давай! — згукнула Естера.
Рук повернувся до порошків. Серце гарцювало, мов полохливий тілдер. Він зрозумів: те, що він оце робить — річ далеко не безпечна. Бо чого б Естері отак ховатися?
Він нахилився до горщика і, тремтячи всім тілом, ухопив пінцетом дрібку фракспилу й опустив його в колбу. Тамуючи подих, розхилив пінцета, і рудява крихта впала на малиновий порошок.
Рук сягнув по другу дрібку. Долоні змокріли від поту, блискучі його намистинки спливали й по чолу. Рук знову подався вперед, не зводячи некліпного погляду з колби. Рясний піт заливав очі, в голові гуло і стугоніло.