Біля довгої робочої лави стояла конторка з одним-однісіньким пожовклим сувоєм, пришпиленим до креслярської дошки. На ньому було складне креслення великого круглого предмета з хитромудрими внутрішніми камерами. Весь аркуш був помережаний принагідними зауваженнями. Рук прожогом упізнав загадковий предмет. — Дитятко! — видихнув він.
Хлопець провів рукою по круглявих обрисах, під якими йшли слова, підкреслені жирною червоною лінією: «Хай відкрите небо поглине їх усіх!»
Отже, плітки справдилися. Вокс Верлікс, найвидатніший винахідник і конструктор усіх часів, був просто жалюгідний, надломлений життям чоловік. Рук окинув поглядом цей весь рейвах. Вокса зраджували всі, з ким тому доводилося мати до діла: і Матір Шматуй-пазур, курникова матка, яка наклала лапи на Велику дорогу Багнищем по її спорудженні, і Орбікс Ксаксіс, що підступно заволодів Вежею ночі, а Вокса змусив шукати притулку в старому Нижньому місті, і той-таки Ватаг Титуґґ, гоблінівський войовник, що його найняв особисто Вокс для поневолення нижньомістян, аби було кому поратися коло Санктафракського лісу. Та сталося так, що Титуґґ сам заволодів Нижнім містом, а Вокса обернув на арештанта, ув’язненого в Палаці статуй. А отой найманий гоблін-убивця, що валявся у коридорі, був, мабуть, чи не останній із числа тих, кого засилав до нього жорстокий ватаг, який навіть не приховував зневаги до колишнього свого заступника.
Перед собою на стіні Рук уздрів розкішну золочену раму. Він підійшов ближче — ану ж там портрет когось із колишніх мешканців цієї палати, може, навіть подобизна самого Вокса Верлікса! Та натомість опинився перед невеличкими чорнодеревними дверима — входом до самотяга. Рук роззирнувся. Оксамитова подушка з вишитим тілдером… розкішні хутряні килими… круглий біломармуровий стіл… Далі, занурена в сутінь, стояла якась подоба величезного м’якого фотелю, запнутого важким блакитно-фіолетовим укривалом; поруч, на шворці, висів мідяний дзвоник.
Приглянувшись пильніше, Рук помітив, що крісло те рухається — вгору-вниз, вгору-вниз — в унісон з якимось дивним харчанням. Харчання те дедалі гучнішало, аж поки зірвалося на такий хропіт, що розбудило сонного. Рук відступив назад у тінявий розгардіяш. Укривало з китичками відлетіло набік, і те, що Рук спочатку взяв за фотель, важко зіп’ялося на ноги.
— Вокс Верлікс, — промурмотів отетерілий Рук. Найвищий Академік повів довкола каламутними очима.
Почухав потилицю, покрутив товстелезним пальцем у вусі й двічі відригнув.
— Отак то воно краще, — пробубонів Вокс.
Рук пригадав портрет Вокса Верлікса з часів, коли той ще був хмароглядом: молодий, стрункий, у вольовому погляді — крицевий блиск неприхованих амбіцій. А тепер? Хто б упізнав у цьому одутому п’яничці тамтого Вокса? Зі змішаним почуттям жалю та відрази Рук дивився, як Вокс важко пересуває по приміщенню свою дебелу тушу.
Добувшись до столу, Вокс зупинився і задер голову. Рук і собі скинув очима на хитромудру лійкувату штуковину з дзеркалами, ланцюгами та важелями, завислу над Воксом. Натужно крекнувши, Вокс сягнув угору і рвучко шарпнув за один із мідяних ланцюгів. Одне з дзеркал нахилилося, і на велику мармурову стільницю впала широка смуга світла.
Рук зачаївся за стелажами з берестяними сувоями і зорив Вокса. Той скупчено дивився на круглу стільницю. Відбите від неї світло падало на Воксове обличчя. Рук щосили випинав шию, щоб ліпше бачити.
Вокс знову підніс руку, повернув угору якогось важеля і спустив ще один ланцюг. Зображення на стільниці одмінилося — і Рук мало не зойкнув, усвідомивши, на що він дивиться. Перед ним було Нижнє місто з околицями. Хоч би там як, а Вокс Верлікс спромігся спорудити цю машинерію, аби сягати очима поза межі своєї просторої безвіконної палати, і мірою того, як він один по одному підіймав і о пускав ланцюги та важелі, наводячи різкість, образ міста на здоровенній круглій стільниці дедалі виразнішав.
— Ось я і бачу вас усіх… — кпинливо пробубонів Вокс. Його твар, зрошена рясним потом, ожила, очі-намистинки заблищали крижаним блиском. — Від Воксового Ока не сховаєшся! Воно бачить усе! Гей ви, нікчемні лісові мурахи, скоро вам усім капут! — желіпнув він. — Кінець вам усім — і ніхто цього не бачить, опріч мене!
Хутко-хутко закалатало Рукове серце. Зрештою цікавість узяла гору над обережністю, і хлопець ступив на м’який підніжок, щоб краще було видно образ на мармуровому столі. Він побачив обриси Нижнього міста: Вежа ночі, Велика дорога Багнищем, а над тим усім величезним склепінням важко висне обложене хмарами небо…