Рук видивився на Кулькапа. Законний Найвищий Академік поринув у якісь свої роздуми.
— Так от, коли вдарить чорний вихор, — вів далі Вокс, — будуть град і блискавиці, а злива ушкварить така, що за лічені хвилини затопить риштаки. Якщо бібліотекарі не хочуть пропасти, їм треба кидати свої підземні сховища і тікати світ за очі. Тікайте з Нижнього міста, Кулькапе, і рушайте до Вільних галявин…
За їхніми спинами тихенько застогнав непритомний гоблін. Рук знову зиркнув на Кулькапа, але годі було здогадатися, що на гадці у старого професора.
— Ти пропонуєш бібліотекарям покинути Нижнє місто? — нарешті запитав він, і голос його звучав рівно та спокійно.
— У вас немає вибору, Кулькапе, — відповів Вокс із притиском.
— Що — отак собі знятися з місця — і хода? — запитав Кулькап, не зводячи з Вокса пильного погляду. — Скажи мені, Воксе… Припустімо, ми змогли б покинути водозбіги, дивом проскочили гоблінівські пости Ватага Титуґґа, якось там добрали хисту промкнутися через володіння сорокух Матері Шматуй-пазур, перетнути Багнище і дістатися Вільних галявин… — Він помовчав. — А з якого це дива ти набиваєшся нам у помічники? — запитав раптом Кулькап, прищуливши очі. — Що тобі з цього?
— Мені? — перепитав Вокс, і його одуті риси розпливлися у гримасі ображеної невинності. Він хрипко вдихнув повітря. — Я підказав би вам і всім бібліотекарям, як безпечно прослизнути через Нижнє місто і подолати Велику дорогу Багнищем, а навзамін просив би вас зробити мені одну-однісіньку послугу.
Кулькап похитав головою і з усміхом запитав:
— Що за послугу, Воксе?
Страшенно споважнівши, Вокс глянув йому в очі.
— Щоб ти взяв мене з собою.
— То ось де в нас ховаються підлабузники Найвищого Магістра, — почувся глумливий голос.
Ксант відірвав очі від столу і зітхнув. У дверях стояв доглядач клітки Моллус Леддікс. Каптур його чорної киреї був відкинутий, і можна було бачити його маленькі чорні очиці та тхорячі риси, які без угаву тіпала мишка. Огидний усміх грав на його тварі.
— Нічого надто доброго тобі не світить! Звісно, якщо чутки не брешуть, — додав Леддікс.
— Що за чутки, Леддіксе? — втомлено запитав Ксант. Цього катюгу не слід підпускати до себе надто близько.
— О, ходять чутки, ніби Найвищий Сторож не вірить жадному слову свого улюбленця, відколи той повернувся з Вільних галявин, де вдавав із себе бібліотекаря. Мовляв, дух Вільних галявин перевернув усі його уявлення, а самого зробив надміру лагідним і ненадійним…
Цікаво, гірко подумав Ксант, хто заронив сумніви у Сторожеві думки. Проте він схистився звести на нього очі з усміхом.
— Знаєш, Леддіксе, на твоєму місці я не надто дослухався б до цих чуток, — промовив він. — Я більше переймався б повсюдними чутками, що якийсь кат кує змову вдвох зі Старшиною Нічної варти. Досить про це дізнатися Найвищому Сторожеві…
— Ти не посмієш, — прогарчав Леддікс.
— Спробуй тільки зачепити мене, — промовив Ксант, підводячись із табурета.
Леддікс відступив крок назад і залився тоненьким смішком — чисто тобі тхір!
— Нам це ні до чого, Ксанте, — сказав він. — Куди воно годиться, щоб якісь дрібні непорозуміння заважали нам виконувати свої обов’язки. Хоч би там що мололи язики, нам своє робить… — Він виструнчився. — Щойно ми злапали молодого бібліотекаря, і Найвищий Магістр наказав його допитати. — От я й подумав, Ксанте, що ця робота якраз для тебе, — додав він підлазистим, сповненим натяків голосом. — Ти ж у нас стільки знаєш про бібліотекарів та їхні звички.
Ксант кивнув головою, але не зронив ні слова. Знов та сама музика. Та сама прихована підозра… Йому таки не довіряли.
Леддікс махнув Ксантові, щоб той ішов за ним до Катівень, і коли той рушив до виходу, пробуркотів:
— За тобою спостерігатиме сам Найвищий Магістр. І затям собі, Ксанте, коли закінчиш із в’язнем, він мій!
Вони дійшли до катівні, розташованої у глибоких підземеллях Вежі ночі. Височенний кремезний Сторож — нетряк із темною пошрамованою шкірою та вухами, схожими на капустяні квітки, — відімкнув їм двері, і Ксант увійшов до тісної камери. Леддікс вислизнув у коридор і, тихенько захихотівши, прибив двері.
У куті, спертий спиною на стіну, сидів Бібліотекарський Лицар, на що ясно вказували зелений літунський костюм т а легкі дерев’яні обладунки. Ось в’язень підвів голову, і Ксант побачив дівоче обличчя та дві товсті коси.
— Ксант? — стиха озвалась полонянка. — Ксант? Ксантові аж на душі похололо. Ув’язнена знала його ім’я.