— Кса-ант?
— Цить, арештантко, — глухо прогарчав Ксант.
Йому потрібен був час на роздуми. Оглядове вічко на стіні навпроти було відкрите, і кожного його поруху пильнував сам Найвищий Сторож. Леддікс залишився вірний собі — просто накивав звідси п’ятами…
Руки ув’язненої були зв’язані за спиною. Вона мотнула головою, відкидаючи з обличчя золоті коси. Садна, сліди побоїв, під одним оком синець, потворно розпухла з одного боку щелепа. У кутиках рота позасихали цівочки крові. Що й казати, вигляд у бранки був страшнючий, але Ксант відразу впізнав дівчину. Та й як міг не впізнати, коли провів у її товаристві найкращі вісімнадцять місяців свого життя, опановуючи вкупі з нею науку на Озерному приплаві?
— Це ти, Ксанте, — провадила вона. — Я знала про все ще тоді. Це я, Маґда. Маґда Берлікс…
Ксант байдуже пантрував на дівчину, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.
— Ксанте? — не вгавала Маґда. — Ти що, мене забув?
— На коліна! — рявкнув Ксант. Тримався він зухвало і брутально, піт рясно заливав йому чоло, щоки, виступив на поголеній маківці. Маґда йому подобалася. Вона була така ласкава з ним на Озерному приплаві, Ксант поламав собі ногу і…
Ні! рішуче осадив себе хлопець. Він має поводитися з нею достоту, як із кожним в’язнем. Адже за ним спостерігав Орбікс Ксаксіс.
— Я кому сказав? На коліна! — желіпнув він і щосили копнув її в бока.
Маґда незграбно звелася навколішки. Туге мотуззя вгризалося в зап’ястки. Дівчина звела на Ксанта очі — величезні, мов у тілдереняти. Як їй хотілося, щоб він її впізнав. Та Ксант і бровою не повів. Ховаючи свої очі від її благального погляду, він добув з однієї кишені записничок, із другої — тонкий загострений олівець із залізного дерева, розгорнув нотатника, послинив олівця і наготувався писати.
— Ім’я, — стиха запитав він.
— Ксанте, — благала дівчина, і голос їй уривався з надміру почуттів, — ти ж бо знаєш, як мене звати.
Шкіру Ксантової голови почало поколювати. Він відчував потилицею пекучий заохочувальний погляд із оглядового вічка.
— Ім’я! — сухо повторив він.
— Ти знаєш моє ім’я, — слізно відповіла дівчина, шморгнувши. — Ксанте, та це ж я, Маґда Берлікс.
Ксант занотував.
— Посада, — поспитав він за мить.
— Я — Бібліотекарська Лицарка, — відповіла Маґда, і Ксант, хоч і не дивився на дівчину, з голосу її міг здогадатися, що, кажучи ці слова, вона сяє гордощами. — А раз так, то, сам знаєш, я не скажу тобі більш нічого, навіть під страхом смерті.
— Наші патрулі затримали тебе на березі Крайріки, — незворушно провадив Ксант. — Що ти там робила?
— Я Бібліотекарська Лицарка, — повторила Маґда. — І більш нічого не скажу, навіть під… а-а-а! — заячала дівчина: Ксант навідліг брязнув її по обличчю.
Дівчина безсило похнюпила голову. Ксант не спускав із неї очей. Рука йому гула, в душі вирували змішані почуття. Маґда була відважна і добра. Виказувала до нього таку ласкавість… Але його зорив Найвищий Магістр — як же він міг — бодай на мить! — дати волю своїм почуттям? Ксант рвучко втяг у себе повітря.
— Що — ти — робила — на — березі — Крайріки? — запитав він крижаним голосом, чітко карбуючи кожне слово.
Не зводячи голови, Маґда зітхнула.
— Зрештою, як і скажу, то вже нікому не зашкоджу, — промовила вона. — Нікому. Ви вб’єте мене однак, тож знайте. Я не виконувала жодного бібліотекарського завдання, я діяла на власну руку. Я шукала за Човноводом. Рук Човновод — пригадуєш такого? — запитала дівчина з гіркотою в голосі. — Він пропав. Ув Осип-Місті. Бібліотекарі втратили останню надію, що він живий. Та тільки не я. — Маґда підвела голову, гойднувши золотими кісьми. — А знаєш чому? Бо Рук — мій друг. — Очі її звузилися, обертаючись на дві стрільниці. — Тільки тобі цього не збагнути, правда? Бо ти не знаєш, що таке дружба.
Дівчина відвернулася і сплюнула на підлогу.
Тут Ксант почув, як за його спиною тихенько клацнуло, закриваючись, оглядове вічко. Полегшено зітхнувши, хлопець згорнув нотатника і заховав олівець у кишеню.
Він витримав випробування.
— План мій простий, — проголосив Вокс, ковзаючи поглядом по обрисах Нижнього міста. — Ми з вами заманюємо війська гоблінів та сорокух у пастку мого власного винаходу, вони дають нам дорогу… — Він поклав пухку руку на плече Кулькапові. —… і ми безперешкодно покидаємо Нижнє місто й виходимо на Дорогу Багнищем.
— Гаразд, Воксе, а що ж буде за принаду в цій твоїй пастці? — поцікавився Кулькап, хмурячи брови.