— Агов, покидьку, швидше крути рожна! — проревів підмайстер-гоблін і ляснув гарапником. Невільник — міський гном — перелякано зіщулився і подвоїв свої зусилля.
З далекого кутка, якраз звідти, де стояли діди, долинув гучний стогін і відразу ж після нього — хрипливий деренчливий крик:
— Деревного елю! Ще деревного елю! Гей, там, я вмираю від спраги.
— І мені теж, — озвався хтось іще. — Жарко як у пеклі.
— Агов, де той триклятий раб? — загорлав третій.
— Іду, шановне панство. Уже йду, — почувся стомлений голос, і від громадського шаплика з елем відхилився приземкуватий міський гном, благенькою драбинкою, приставленою до нього, спустився на землю, і, стискаючи в мозолястих руках запіненого глека з деревним пивом, подріботів у протилежний кінець зали, аби наповнити гоблінівські кварти.
Високо вгорі, стоячи на дашку, вартовий-дозорець шпетив свого змінника.
— Ти опізнився! — ревів гоблін. — Сорокушачий підлабузник-лайножер!
— Кого ти називаєш лайножером? — репетував другий, весь багровий з лютощів. — Ах ти ж смердючий свинтус-верхолаз!
І він грубо штурхонув першого Сторожа у груди. Той і собі не лишився в боргу. Спалахнула бійка. Тим часом під ними, на спальній платформі, набирала на силі ще одна сутичка. Щирячись і вимахуючи кулаками, троє кремезних чубатих Сторожів-гоблінів качалися по долівці, змітаючи на своєму шляху спальні поли та перекидаючи заставлені начинням мисники: здається, не поділили солом’яника.
Ватаг Титуґґ, що стояв унизу на платформі другого ярусу, чудово розумів, що діється з його вояцтвом. Нервова напруга шалена, бойовий дух низький. Ватаг знав, що тут не винні ані рожна, ані зміни, ані, тим паче, більша в’яз к а чистої соломи в сусіда. Причина була в іншому — в пекельній жароті як усередині Мурашиних веж, так і надворі. Жар доводив до сказу всю без винятку гоблінівську сторожу. Титуґґові й самому було непереливки, і він, нахмуривши брови та зціпивши кулаки, походжав туди-сюди по платформі.
— Ану гетьте з дороги! — пролунав, перекриваючи загальний шум і гам, сердитий крик. Кричали від вхідної брами, де навколо новоприбулих з’юрмилася сторожа. — Гетьте з дороги! — знову заволав гоблін, намагаючись продертися крізь натовп. — Важливе звідомлення для Ватага Титуґґа…
— Твердолоб? — проревів голос над головами стовписька. — Невже ти?
Охоронці обернулись як один і побачили, що на них грізно зорить роз’юшений Ватаг Титуґґ.
— Так, пане, — зіпонув на відповідь Твердолоб. — Я маю новину!
— Ану-но розступіться! — рявкнув ватаг. — Пропустіть його!
Гобліни зробили, як їм велено, і Твердолоб чимдуж поспішив проходом у буркотливому натовпі, на ході втираючи піт із чола. Ватаг уже спустився з платформи маршами крутих сходів і чекав унизу на свого посланця. Твердолоб наблизився з похнюпленою головою і привітав його за гоблінівським звичаєм: один кулак підніс угору, а другий притис до серця.
— Доповідай, — звелів Ватаг Титуґґ. — І сподіваюся, хай тобі трясця, ти приніс утішну новину, а то смажитись тобі на одному рожні з отим тілдером!
Твердолоб усміхнувся і звів голову.
— Ватагу, Вокс Верлікс — труп.
— Труп, — прошепотів Ватаг Титуґґ, і чоловічки його поширилися з утіхи. — Ти певен?
— Своїми руками порішив, — гордовито проголосив Твердолоб, поплескавши по серпових піхвах у себе на поясі. — Коли я вгородив серпа в його тушу, він заверещав, мов той кнуряка-верхолаз… Один, два, три, чотири… — він показав, як і куди штрикало жало.
Новина вмент облетіла печеруваті Мурашині вежі. Вокс Верлікс — труп!
Раптом Твердолоб спохмурнів.
— Спотикайла перед дверима до палати розпанахало навпіл, — сповістив він. — Що не крок, то й пастка, як ви й казали, — але я прослизнув усередину слідом за рабом і дочекався слушної нагоди для нападу!
— Добра робота, Твердолобе! — похвалив Ватаг Титуґґ. — Знаменита! — Він поплескав гобліна по плечу. — Вокс Верлікс величав себе моїм володарем, — провадив він, — на віддяку за послуги, які я йому зробив. — Він одхаркнувся і смачно сплюнув у полум’я палахкотючого затулиноса. — А тепер хто володар, га? — запитав ватаг і бридко розреготався. — Вокс Верлікс лежить у могилі, а Титуґґ — Володар Нижнього міста!