— Це ще не всі новини, ватагу, — стиха промовив Твердолоб, коли просторі вежі залящали від дедалі гучнішого радісного галасу. Титуґґ насторожився. — Перш ніж померти, Вокс благав пощадити його. Ватагу, він казав, що допоміг би гоблінам погромити бібліотекарів. Він розповів мені, що в системі риштаків є таємний хід, який веде просто до Великої зали, і в обмін на своє життя показав мені, де він.
— Таємний хід! — вигукнув Титуґґ, і очі його запалали. — І де ж цей таємний хід?
Гоблін присів навпочіпки і почав креслити в куряві на втоптаній земляній долівці.
— Отут підземна бібліотечна зала, а отут — головний тунель, — пояснював Твердолоб, намалювавши коло, перетнуте довгою поземною лінією. — А центральні входи — ось, ось і ось, — вів він далі, ставлячи на землі хрестики на означення Великих Східного і Західного входів та широких рур, які витикалися з-під землі в бон-доках. — Та якщо вірити Воксові, то тут є ще один вхід, — додав гоблін, б’ючи кулаком по землі вище Великого Східного входу.
Титуґґ замислено вкняпився у те місце.
— Там справді є невеликий риштак, — промовив він. — Але мені видавалося, ніби він завалений.
— То вони хочуть, щоб ми так думали, — пояснював Твердолоб. — Вокс дізнався про нього від раба-бібліотекаря, що працює в нього на кухні.
— Хитрий старий деревний лис, — реготнув ВатагТитуґґ, і його криві брунатні зуби замерехтіли у світлі від жаровні. — Подумати тільки, той вхід був там цей весь час.
По всіх Мурашиних Вежах вартові гобліни-охоронці гучно раділи успіхові Твердолоба, і поодинокі оплески переростали в бурхливі ритмічні овації.
Ватаг Титуґґ нахмурився.
— Таємний він чи ні, — зауважив він, — бібліотекарі напевняка не залишають його без охорони.
— Не залишають, — кивнув головою Твердолоб, — але Вокс казав, ніби вони готуються до однієї зі своїх церемоній. Перед ними виступить з якоюсь важливою промовою законний Найвищий Академік. До виступу залишилося дві доби. Час — одинадцята година.
— Одинадцята година, — повторив Титуґґ, і зморшки помережили його пошрамоване чоло.
— За Воксовими словами, окрім такої-сякої охорони, виставленої при основних входах, усі на той час спустяться до Великої бібліотеки, — провадив Твердолоб. — І опиняться у пастці. Безборонні. Сидітимуть, наче сонні качки, мовляв за Воксом — бери собі й лови. — Гоблін насупився: у голо в і роїлися навіяні йому спогади. — Він клявся-божився, що мав намір повідомити про все свого давнього друга та сповойовника Ватага Титуґґа, аби той окрив себе звитягою. Він стояв навколішки і благав зласкавитись над ним.
Ватаг нестямно заіржав.
— У цьому я не сумніваюся, — пробелькотав він. — А ще щось він казав?
Тонкі гоблінові губи розтяглися в жорстокій осмішці.
— Ні, ватагу, — відповів він, пробуючи пальцем серпа. — Останнє, що він устиг сказати, було ваше ім’я.
Ватаг Титуґґ відкинув голову назад і вибухнув гомеричним реготом.
— Чудово! Знаменито! — проревів він. — Вокса Верлікса більше немає, а тепер я знищу й бібліотекарів. Раз і назавжди! Навіть Матері Шматуй-пазур з її блохастими сестрами-сорокухами не пощастило б промкнутися в Велику бібліотеку. Їй же-бо, я стану найвеличнішим правителем у всьому Світокраї. І не один бунтівник сконає з моїм ім’ям на вустах.
Уривки бесіди між Твердолобом і Титуґґом долинали до окремих гоблінів, а від них ширилися по всій залі. Сперте задушливе повітря дедалі насичувалося загальним збудженням та напруженим очікуванням.
— Смерть покидькам-книгогризам! — зіпонув хтось, і приміщенням струснула така туга хвиля невмовчного галасу, що задвигтіли сволоки під стелею. Оплески посилилися, гобліни заводили пісень, спершу тихо, а тоді все голосніше й голосніше… Бойовий шал наростав.
— Ти-туґґ! Ти-туґґ! Ти-туґґ! Ти-туґґ…
— Тихо! Тихо! — ревів Фенбрус Лодд, силкуючись перекричати гомін збуджених голосів, що сягав аж під стелю підземної бібліотеки. Він звів високо вгору важкий чорно-деревний молоток. — Я прошу тиші!
Попри пізню годину Бібліотека Великобуряної палати була повна-повнісінька, а присутні в ній — украй збуджені. Бібліотекарі були скрізь: вони юрмилися на Чорнодеревному мості, ризикуючи дати сторчака вниз, обліпили навісні містки над головою, набивалися в рухомі летючі аналої і товклися по хистких плотах на головному долішному водоканалі. Усі пильно стежили за давнім Світляковим мостом, де зібралися всі члени ради. Звівшись із фотелів з високими спинками, порозставлюваних широким півколом, вони щось галасливо обговорювали.